«На писок я — тризубий, у паспорті — москаль!»
Лінія долі Станіслава Щербатих часто самотужки вигиналася такими екстрiм–зигзагами, що дух захоплювало, а він ще більше, з власної волі, приперчував, як здавалося, прісні будні — оголені нерви барда завжди мали перебувати у надчутливій формі. «Пісня — це творчість абсолюту, з нею почуваєш себе незалежнішим», — афористично явилось йому незадовго до завершення земного життя. Цей особливий статус свободи — як щеплення проти вірусу сервільності. «Ніяк не світить бардам стати придворними скоморохами! — резюмував він. — Так само, як не можна уявити придворного кобзаря часів цариці Катерини. Тому не було в Союзі й довго ще не буде в Україні «Заслуженого барда Республіки». >>