Назва фільму–переможця цьогорічного Берлінале — румунської «Поза ембріона» — є символічною. Героїня стрічки, Корнелія, ставиться до свого сина так, начебто він ще не вийшов з її утроби. 32–річний Барбу збив на авто дитину, підлітка — збив на смерть, і мати несамовито прагне порятувати його. Схоже, це стиль її життя — правити всім, нагинати все у «правильний» бік.

Відкриття одночасно трьох нових виставок плюс реекспозиція постійної колекції PinchukArtCentre — звична практика для інституції Віктора Пінчука. Яка «змазує» навіть теоретичну можливість осмислити і проаналізувати експортний «виставковий продукт» і наш, вітчизняний. Як ви уявляєте собі побіжний аналіз кількох проектів англійських концептуалістів, побратимів Деміена Хьорста по групі «Молоді британські художники» Джейка та Діноса Чепменів, кількох проектів дивовижного гуру мультимедіамистецтва Тоні Оурслера, хрестоматійно відомих і нових, і свіжого проекту Олексія Салманова «У лісі дешевше»? Для глядача це чотири поверхи ребусів і кросвордів, які часто, на жаль, залишаються в пам’яті у вигляді атракціонів. На велелюдних світських вечірках відкриття, де тусуються creme de la creme української арт–сцени та публічні люди Києва, і страшні діорами з тисячами олов’яних потішних гестапівців і їхніх жертв («Усе зло світу»), і переведені в скульптуру жахіття Гойї («Секс І») братів Чепменів, і трансові «Замки» та огидно–прекрасні відеоскульптури «Карикатури» Оурслера здаються веселими і забавними. А от задокументований перформанс Олексія Салманова у Нью–Йорку видається концептуально серйозним від початку: київський художник ходив по Манхеттену з табличкою «Куплю Манхеттен за 25 юанів», таким чином намагаючись відновити історичну справедливість (колись європейці купили цей острів у індіанців за пригорщу намиста, що коштувало 24 долари) і повернути серце Нью–Йорка аборигенам. Фотографії і відео дають змогу і спостерігати за процесом, і порефлексувати на теми історичної справедливості й глобальної капіталізації.

За спиною кожного успішного чоловіка стоїть розумна жінка. Підтвердження цих слів Коко Шанель кожен із нас зустрічав неодноразово — у житті, в історії, в книгах... Нова картина Саші Джервасі «Хічкок» у цьому контексті звучить особливо виразно, цю теорему по відношенню до своєї дружини Альми у муках і терзаннях доводить сам Альфред Хічкок. Генію, якому аплодували мільйони і який протягом своєї кар’єри неабияк збагатив Голлівуд, це зізнання далося нелегко.

Лінія долі Станіслава Щербатих часто самотужки вигиналася такими екстрiм–зигзагами, що дух захоплювало, а він ще більше, з власної волі, приперчував, як здавалося, прісні будні — оголені нерви барда завжди мали перебувати у надчутливій формі. «Пісня — це творчість абсолюту, з нею почуваєш себе незалежнішим», — афористично явилось йому незадовго до завершення земного життя. Цей особливий статус свободи — як щеплення проти вірусу сервільності. «Ніяк не світить бардам стати придворними скоморохами! — резюмував він. — Так само, як не можна уявити придворного кобзаря часів цариці Катерини. Тому не було в Союзі й довго ще не буде в Україні «Заслуженого барда Республіки».