Обертається земна куля навколо своєї осi i все живе вчепилося в її плоть намертво. Тяжіння — не основне, i мчать, нiби на каруселi, без зупинок, а повз проносяться то день, то нiч, а через деякий час ще зима чи лiто, i все це повторюється безкiнечно. За мiльйони рокiв обертання на нашiй планетi багато чого змiнилося — моря, рiчки, гори, пустелi, i пiсля певного часу тут незмiнним нiчого не залишиться. Та є таке мiсце на цiй земельцi, де давно зостається все нiби без змiн, — це нинiшня територiя України. На цiй частинi Землi постiйно стоїть нiч, тому люди, якi тут проживають, нiколи не бачили свiтла i тому якiсь нiби неживi, безрадiснi, безпораднi, пасивнi та наївнi, як дiти. Ось над цими Богом скривжденими пiдло позбиткувалися сусiди–«брати» (в людей вороги кращi), загарбавши, загнали бiдних на столiття в рабську кабалу. Сьогоднi вже XXI столiття, i Україна стала незалежною, а народ так i залишається обкраденим, i далi живе, як у тiм анекдотi: «Захопили владу в державi чужинцi — народ мовчить, позбавили цi зайди їх нацiональностi — мовчать i далi; позбавили їх уже мови, щоб мiж собою бекали i хрюкали, — мовчать проклятущi. А ще кажуть, що заберуть землю i кожного другого хохла вiшатимуть. Нарештi заворушилися, пошепки перепитують один в одного: «Як же воно буде, мотузки свої нести чи влада видiлить?»... >>