Коли сталася аварія на ЧАЕС, згадує донеччанин Віктор Тупілко, і на Донбасі почали гарячково набирати фахівців, здатних протистояти біді, то перші загони «ліквідаторів» складалися з добровольців. «Люди слабо уявляли собі наслідки опромінення, а також той безлад, з яким їм доведеться зікнутися на зруйнованій станції, — каже він. — Дехто шукав чоловічої романтики, інші сподівалися підзаробити, «повівшись» на ті казкові виплати, що їх обіцяли прохідникам, найнятим вести пекельний тунель попід зруйнованим реактором. Майже всі вони сьогодні в засвітах».
Та героїчний серпанок навколо того, що відбувалося за колючим дротом зони, розвіявся швидко. Коли через рік шахтаря Тупілка викликали в донецький військкомат, аби вдруге відправити «на Чорнобиль», то із запланованої групи в десять рекрутів за повісткою з’явилися лише двоє. Товариша пана Віктора по тому клятому спецвідрядженню немає вже серед живих. А він — намагається прожити кожен день, як сам формулює, згідно з класичним принципом: «За себе і за того хлопця», поспішаючи робити добрі справи та відкриваючи нові сфери, де можна докласти свої руки. Так пан Віктор почав збирати традиційні орнаменти вишивки тих сіл, які поглинула зона. >>
