Вишиванка із зони

Коли сталася аварія на ЧАЕС, згадує донеччанин Віктор Тупілко, і на Донбасі почали гарячково набирати фахівців, здатних протистояти біді, то перші загони «ліквідаторів» складалися з добровольців. «Люди слабо уявляли собі наслідки опромінення, а також той безлад, з яким їм доведеться зікнутися на зруйнованій станції, — каже він. — Дехто шукав чоловічої романтики, інші сподівалися підзаробити, «повівшись» на ті казкові виплати, що їх обіцяли прохідникам, найнятим вести пекельний тунель попід зруйнованим реактором. Майже всі вони сьогодні в засвітах».

Та героїчний серпанок навколо того, що відбувалося за колючим дротом зони, розвіявся швидко. Коли через рік шахтаря Тупілка викликали в донецький військкомат, аби вдруге відправити «на Чорнобиль», то із запланованої групи в десять рекрутів за повісткою з’явилися лише двоє. Товариша пана Віктора по тому клятому спецвідрядженню немає вже серед живих. А він — намагається прожити кожен день, як сам формулює, згідно з класичним принципом: «За себе і за того хлопця», поспішаючи робити добрі справи та відкриваючи нові сфери, де можна докласти свої руки. Так пан Віктор почав збирати традиційні орнаменти вишивки тих сіл, які поглинула зона.

Пам’ять, вишита на полотні

Уже понад два десятиріччя Віктор Тупілко очолює в Донецьку організацію інвалідів «Чорнобиль–Допомога». Створювали її ще «за Союзу», на кошти, зібрані на добродійному телемарафоні, за ініціативи гросмейстера Анатолія Карпова. «Спочатку забезпечували ліквідаторів ліками, а будматеріалами — переселенців з околиць атомної станції, розподіляли спонсорську допомогу», — пригадує Віктор Петрович. Зараз організації «Чорнобиль–Допомога» належить мережа аптек, що надає пільги ліквідаторам, інвалідам, а також соціально незахищеним громадянам.

— З часом, — продовжує співбесідник, — прийшло розуміння, що не менш важливим є духовне відродження після апокаліптичної катастрофи. — З того народилася ідея зібрати та відтворити традиційні вишивані орнаменти зниклих сіл Чорнобильської зони. Допомогла в цьому народна майстриня, знавець прадавніх кодів української вишивки донеччанка Людмила Огнєва.

Про цю виставку, що регулярно вирушає в подорожі з офісу «Чорнобиль–Допомоги», аби розповідати про майже втрачений пласт народної культури, Тупілко може говорити годинами. Виявляється, навіть сусідні села того куточка України мали відмінні, абсолютно автентичні орнаменти, що з віку в вік відтворювалися на предметах побуту, одязі. За візерунком на сорочці, немов за паспортом, можна було точно визначити, звідки походить людина, її вік, соціальний стан.

Саме завдяки експозиції «атомних» вишивок про «Чорнобиль–Допомогу» знають у безлічі країн на кількох континентах. А от в Україні, за іронією долі, розголос про інвалідську організацію з Донецька розлетівся лише півтора року тому, коли ця громадська структура підтримала голодування донбаських ліквідаторів попід обласним Пенсійним фондом. Тупілко тоді передавав продукти побратимам, що мерзли в наметах, розбитих просто на асфальті, вимагаючи законних виплат за підірване здоров’я. А коли наметове містечко брутально знесли, спровокувавши смертельний інфаркт у одного з його мешканців, — виступив із засудженням влади. Як наслідок — до офісу його громадської організації зненацька вломилися правоохоронці з обшуком, а на її керівника завели кілька кримінальних справ. Вони, до речі, не закриті по сьогодні, та згадує про це пан Віктор украй неохоче.

«Смолоскип», що не вгасає

— Закінчив я Донецький політехнічний інститут, — розповідає Тупілко, — і згодом працював багато років у вуглепромі. А там регулярно гинуть або калічаться люди. Власне, моя перша робоча зміна на уральській шахті, куди мене послали після вузу, тривала аж три доби — через підземну пожежу. Там я впевнився: людина за будь–яких умов хоче жити. Коли ж якось почув розповідь про самоспалення Олекси Гірника на Тарасовій горі в Каневі, спочатку пережив шок: що він намагався довести таким страшним вчинком, які то ідеали, що сильніші за інстинкт самозбереження? Згодом установив контакт із сином патріота, а через нього вийшов на лікаря Михайла Міщенка, якого влада залучала до слідства в день трагічної події, в січні 1978 року. Пан Михайло поділився унікальними свідоцтвами того часу, а також розповів мені, що майже за десять років до Гірника був ще Василь Макух, який самоспалився на Хрещатику на знак протесту проти радянської колонізації України та придушення «Празької весни».

Так народилася ідея музею, який розповідав би про «українських Прометеїв», патріотів, які не пошкодували власного життя в ім’я Батьківщини. Сьогодні донецький музей «Смолоскип» знаний у країні. Бува, свідомі українці, що трапляються проїздом у «шахтарській столиці», уперто шукають потрібну адресу на тихих вулицях робочого району Смолянка.

— Якось виходжу, а перед будівлею під дощем стоїть група дівчат–студенток. Питають: «Не знаєте, де тут музей?». Я відмінив заплановану зустріч, на яку поспішав, усе їм показав. Отець Ігнатій з УПЦ КП розшукав нас сам. Коли його вірних позбавили останнього притулку, вони змогли по неділях збиратися на богослужіння в музеї. Тут також «табориться» місцевий «Пласт», знаходять прихисток інші патріотичні організації. Думаю, це чудове, органічне оточення для «Смолоскипа».

На жаль, самодіяльний музей далеко не всім прийшовся до смаку у колишній «всесоюзній кочегарці». Тричі приміщення громадської організації несподівано займалося полум’ям, були й інші брудні провокації. Тупілко, проте, сприймає нічні НП як свідчення правильності обраного шляху.

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Так сталося, що на свою дідівщину, в село Малотараща, що на Черкащині, донеччанин Віктор Тупілко потрапив лише в зрілому віці. Розшукуючи серед лісу, на який перетворився старий цвинтар, рідні могили, несподівано вийшов до покинутої дерев’яної церкви. Безліч таких занедбаних будівель стоїть у Чорнобильській зоні, отже, подумалось, то був би прекрасний, неказенний пам’ятник усім загиблим ліквідаторам з Донеччини, вирішив пан Віктор. Паперові формальності зжерли чимало часу та нервів, але зрештою напівзруйновану будівлю, офіційною датою зведення якої значився 1743 рік, було акуратно розібрано на колоди, перевезено до Донецька, на подвір’я організації «Чорнобиль–Допомога».

— Була мрія, — ділиться чоловік, — відреставрувавши, заново звести храм тут поруч, на вільному майданчику перед «Чорнобиль–Допомогою». У ньому могла б збиратися парафія Української православної церкви Київського патріархату, адже в мільйонному Донецьку в цієї конфесії взагалі мало що залишилось. Та, мабуть, останнє міркування й зіграло роль: влада, прикриваючись проблемами футбольного Євро–2012, загальмувала видачу дозволу. Храм так і лежить поки що на офісному подвір’ї, чекає кращих часів. Та обов’язково постане колись, от побачите!