Рік 2039. Обплутаним проводами і кабелями журналістам, які сидять удома біля комп’ютерів і в режимі он–лайн описують життя країни, представляють нових переможців премії PinchukArtCentre, в кіберсклянки з моніторів наливають хороше біле вино, а респектабельний, із «сивим їжачком» Денис Казван пропонує згадати історію і подивитися, як вручали першу премію арт–інституції Віктора Пінчука. Ось, за всіма правилами, модного lookу далекого 2009 року з червоною помадою і в шовковій блузі кольору золотистого шампанського стилістка Юлія Пеліпас, недалеко сидить схожий на зразкового німецького учня Артем Волокітін — у вузькому костюмі і з зализаною зачіскою, у спортивній толстовці з капюшоном — фотограф Олексій Салманов. Вони виходять із нижнього приміщення в клубі «Арена» просто в камери, які транслюють їхній вихід на екран — так показують боксера Віталія Кличка, коли він іде на ринг на важливих комерційних змаганнях. Камери ковзають по обличчях найдорожчого (це найважливіше для ЗМІ — будь–що «най») художника сучасності, британця Деміена Хьорста, який прилітає в Київ по першому дзвінку Віктора Пінчука, по симпатичному обличчю Джесіки Морган, яка працює куратором у святая святих сучасного мистецтва — лондонській галереї Tate Modern, по «гусарському мундиру» Олександра Ройтбурда… Я вірю, що коли Віктор Пінчук не передумає займатися contemporary art, то його літописці вже почали готувати «Біблію» українського сучасного мистецтва, починаючи з чистого аркуша — Премії PinchukArtCentre (бо хочеться вірити хоч у чиюсь системність). >>
