Головне в Олімпіаді — все ж перемога, а не участь, бо саме медалі, до того ж не «прості», а насамперед золоті, є визначальним чинником спортивної міці держави, елементом її іміджу. Іноді цей імідж не проти перебрати на себе й державні керівники.
Згадаймо: вперше на головних стартах чотириріччя — літніх Олімпійських іграх — окремою командою Україна виступила в 1996 році в Атланті й доволі несподівано посіла 9-те місце в загальнокомандному заліку — 23 нагороди, з-поміж яких 9 — найвищої проби, 2 срібні й 12 бронзових. Цей результат було сприйнято як визначний успіх, свідчення того, що «є така держава — Україна» (козирна фраза Леоніда Кравчука, який, утім, на той час уже здав президентський пост), неабияк пишався і новий гарант Леонід Кучма. Але при цьому всі розуміли, що такий дорогоцінний ужинок здобуто значною мірою завдяки ще радянському багажу. Реальну потугу незалежного спорту мала виявити Олімпіада-2000 в Сіднеї. І краще б вона цього не робила, бо українська збірна в Австралії хоча й розжилася на 23 медалі (як і чотири роки перед тим у США), однак лише 3 з них були золотими, по 10 срібних і бронзових. Екзотичні африканські країни відтіснили нас аж на 21-шу позицію в підсумковому медальному реєстрі. І могло ж бути ще гірше, якби до двох перемог плавчихи Яни Клочкової в «Акватік-центрі» не додалося нсподіване «золото» снайпера Миколи Мільчева. Провал, криза — не найрізкіші визначення щодо українського спорту найвищих досягнень після Ігор зламу тисячоліть. Чи подолала Україна цю кризу, має показати Олімпіада, яка стартує вже менш як за три тижні, 13 серпня, в Греції. >>
