«Мій тесть народився у Стрижавці»

      У  польського кінорежисера зі світовим ім'ям Кшиштофа Зануссі завітати до Вінниці було щонайменше дві причини. Перша цілком офіційна — він брав участь у заходах Року Польщі в Україні. Друга — приватно-сімейна. Річ у тім, що його дружина Ельжбета належить до графського роду Грохольських, який до більшовицького перевороту володів маєтностями у приміських селах Стрижавці та П'ятничанах (останнє нині входить у межі міста). У стрижавському маєтку народився і тесть режисера — граф Станіслав Грохольський. Яскрава біографія його цілком може заслуговувати на масштабний кіносеріал: служба на офіцерській посаді спершу в царській армії, згодом — на посаді ад'ютанта Юзефа Пілсудського, важке життя після радянської окупації Польщі, розкидані Другою світовою по різних країнах десять його синів та дочок. Одна з них вийшла замiж за Зануссі — поляка з італійською генеалогією (на неї, до речі, вказує і прізвище).

      Бажання оглянути залишки колишніх родинних палаців, як розповів на зустрічі з вінницькою творчою інтелігенцією Кшиштоф Зануссі, і привела його на Поділля, причому приїжджає сюди він уже не вперше. І цією розповіддю він буквально «нарвався» на патріотичне запитання подолянина: якщо наш край так тісно пов'язаний з вашою сім'єю, то чи не плануєте ви в одному з наступних фільмів перенести місце дії на Вінниччину? Митець не став заперечувати, відповівши напівжартома: він повідомить про дану пропозицію дружині, а вона вже з ним попрацює...

      Однак якщо брати ширше, то в найближчих планах Зануссі для України місце таки знайшлося. Нині він активно готується знімати спільний польсько-дансько-російський фільм за власним сценарієм. Це буде картина із життя дипломатів з Нікітою Михалковим в одній з головних ролей, причому зйомки проводитимуть у Монтевідео. (І в цьому випадку не обійшлося без родинного досвіду — брат дружини після здобуття незалежності перебував на дипломатичній службі!) На одну з жіночих ролей Зануссі твердо вирішив запросити одну з наших актрис, прагнучи зберегти типаж героїні-українки, тому з Вінниці він вирушав безпосередньо до Києва на оглядини.

      Українська тема прозвучала і в іншому вимірі, зокрема, в тому, що стосувалось непростих взаємин між нашими народами упродовж минулих століть. І тут принциповою, навіть основоположною для розмови стала теза про те, що «найважливіше у стосунках між націями: ми всі не безгрішні». І тому важливо уміти пробачити те, що було в минулому, неупереджено поставитись до нього і попросити пробачення самому. Показовою можна було б назвати оцінку, яку Кшиштоф Зануссі дав відомій нашумілій екранізації Єжи Гофманом роману Генрика Сенкевича: «Мені здається, що Гофман дуже далеко відійшов від Сенкевича і набагато більш справедливо показав, чому наші дороги розійшлись». Сенкевич, на думку Зануссі, занадто ідеалізував поляків і був необ'єктивним у зображенні українців, «а Гофман показав, що ми були несправедливими до третьої нації в нашій республіці». І вже на контрасті — з непідробним болем і розчаруванням — митець констатував: «Росіяни ще не дозріли до того, щоб визнати свою вину...»

      Та навіть там, де Україна не називалась, вона була незримо присутня в розмові — йшлося про тенденції у європейському кіно чи сучасні взаємини між поколіннями, про проблематику його стрічки «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом» (гран-прі Московського кінофестивалю у 2000 році) чи спрямовану проти американізації культурну політику Європейського Союзу. Бо сказане напряму стосується нас як члена однієї великої спільноти...