1 серпня 1944 року почалося Варшавське повстання, учасники якого сподівалися на допомогу радянських військ, що вже наблизилися до польської столиці. Те, що сталося потім, відтворює на сторінках книги «Європа. Історія» англійський дослідник Норман Дейвіс: «Сталін не визнавав незалежних військ і не мав наміру допомогти Польщі відвоювати свободу... Совєти зненацька зупинилися на самій околиці міста. Сталася мерзенна зрада. Московське радіо, що закликало Варшаву повстати, тепер назвало керівників повстання «зграєю злочинців». Німці послали до Варшави дві панцерні дивізії, і гарнізон мав час, щоб отримати величезні підкріплення... Польську армію генерала Берлінга, яка воювала під радянською командою, знято з фронту за невиконання наказів і спробу допомогти повстанцям, самого генерала позбавили військового звання. Спробам західних держав допомогти Варшаві через повітря з Італії перешкоджало небажання совєтів надавати аеродроми та заправляти літаки. Німці обстрілювали повстанців з гармат, посипали кулями з кулеметів, висаджували в повітря динамітом вулицю за вулицею, будинок за будинком, одну каналізаційну трубу за іншою на одному березі Вісли, а тим часом на другому березі радянські солдати засмагали... Попри жертовну смерть 250 000 жителів міста, Варшава й далі залишалась під ярмом... Руйнування тривало три місяці, а тим часом Радянська армія разом із комітетом польських маріонеток у своєму обозі байдуже приглядалась до цього з протилежного берега. Радянська армія вступила у безлюдні, мовчазні, припорошені снігом варшавські руїни тільки 17 січня 1945 р.» >>