Колись поетка Наталка Білоцерківець написала рецензію на поетичну збірку Людмили Таран «Колекція коханок» (Л.: Кальварія, 2002), де стверджувала її першість у перевтіленні жінки-авторки у чоловіка-персонажа і дійшла висновку, що «цей її «мачо» — дійсно ідеальний герой наших жінок»
Мабуть, серед письменників-фронтовиків найбільше «книжок з війни» у Валерія Пузіка.
Восени 2001-го часопис «Книжник-review» вийшов з обкладинкою книжки Володимира Даниленка «Місто Тіровиван» на першій сторінці.
Минулого сезону ми познайомилися з новим англійським письменником — Ентоні Горовіцем: видавництво «Фоліо» випустило дві його книжки і ще одну — «Видавництво Старого Лева».
Серединою 2024-го видавництво «Віват» випустило дві прикметні книжки: «Слова і кулі» та «Діалоги про війну» — збірки інтерв’ю з відомими інтелектуалами задля осмислення нової реальності, у якій ми опинилися.
Зірка книжкової художниці Катерини Штанко зійшла іще в 1980-ті, вона тоді співпрацювала з найбільшими державними видавництвами «Веселка» та «Дніпро».
Артем Чех — один із перших письменників, що опинився на фронті.
Схоже, Ласло Краснагоркаї — це угорський Франц Кафка. Назва роману «Меланхолія опору» (К.: Комора, 2025) цілком могла би бути підзаголовком до «Процесу».
Як один із експертів «Книжки року», у своєму власному рейтингу поставив «Рекламу Аведона» (К.: ArtHuss, 2025) на перше місце.
Коли кинути оком на всю творчість Василя Шкляра з уявної висоти пташиного лету, то можна уявити її ніби такий собі хвацько закручений циклон.
