Літературознавство

Якось молодий амбітний літератор-початківець на прізвище Бузина вирішив зробити собі ім’я на паплюженні класика. Стратегія геть не нова і, на жаль, майже завжди успішна. Базується на розрахунку, що академічне середовище зреагує з чималим запізненням, або й не зреагує взагалі: мовляв, маячня, не варта нашої високої наукової уваги. Так і сталося. 

Бузина активно-агресивно не любив Шевченка. Це його право. У своєму «дослідженні» він нічого не придумував, покликався на відомі факти, але інтерпретував їх так, як це відбувається в ІПСО: правда, запечена у наперед токсичному тлумаченні. І йому багато хто повірив – продав кілька накладів своєї книжки у цілком бестселерній кількості. Гадаю, що це провина тогочасного, 2000-го року, літературознавства.

Так, Бузина покликався на мемуарні та інтерпретаційні джерела, котрі вже тоді вважалися серед фахівців принаймні ненадійними. Повний апгрейд біографічних даних ми побачили набагато пізніше – у шеститомовій «Шевченковій енциклопедії», опрацьованій Інститутом літератури НАНУ (2012–2015). Відповідальним секретарем того без перебільшення поворотного видання був Олександр Боронь. І він же, чи не єдиний з академічних науковців, неоднораз розвінчував «концепцію Бузини». Але де? У вузькоспеціальному журналі та на ще вужчих наукових конференціях. На широкий інформаційний простір це не виходило. Відтак, літературознавці програли Бузині.

Років десять тому пан Боронь почав співпрацювати з видавництвом «Критика», яке посідає, за статистикою Всеукраїнського рейтингу, п’яте місце серед усіх лавреатів. Так, це видавництво концептуально далеке від клікбейтових меседжів, але водночас є незрівнянно потужнішим майданчиком для оприявлення літературознавчих інтерпретацій, аніж ті, якими пан Боронь користався раніше. Там, у «Критиці», він – разом із Михайлом Назаренком – перфектно відкоментував двотомовики «Тарас Шевченко в критиці» (2013, 2016) і «Тарас Шевченко у спогадах» (2023). А між тим започаткував серію власних дослідницьких збірників: «Ніже тії коми… Студії над Шевченковою творчістю» (2022), «Ані титли… Нові студії над Шевченковою творчістю» (2024), аж ось – «Од слова до слова… Дальші студії над Шевченковою творчістю» (К.: Критика, 2026).

Перш за все відзначу благотворний вплив регулярної публікації: постійна видавнича увага вдячно конвертується автором в енергію подальших пошуків, що вибудовує ніби онлайн корекцію до згаданої «Шевченкової енциклопедії» – наука ж бо не спочиває на лаврах. Книжка починається з декларації: «Достовірна реконструкція Шевченкового життя день за днем – одне з найважливіших завдань для дослідників». Знов-таки: зроблено тут багато – етапним науковці вважають книгу Петра Жура «Труди і дні Кобзаря» (1996, український переклад – 2003). Тепер – плюс енциклопедія у шести томах. 

Статті-нотатки розгортаються в історії повсякдення, які змальовують «щоденний побут Шевченка, обставини, в яких він жив і творив». Ретельний фактчекінг, полювання на літературознавчі фейки. Розслідування, де текстологи – як криміналісти у детективах. Ось одна з розвідок – реакція з теми «поет і жінки», спекуляції навколо якої чи не найчастіше зринають в інфопросторі. Існує записка Тараса Григоровича невідомій особі, написана в день згоди Ликери Полусмак на шлюб із ним. Коментатори сходяться в тому, що Шевченко просить про зустріч із жінкою, з котрою мав раніші стосунки, аби порозумітися. «Ретельний огляд Шевченкового оточення в останні роки життя дає підстави виокремити особи чотирьох незаміжніх жінок, яким поет здогадно міг адресувати листа», –  починає Боронь і ми стаємо свідками ретельного п’ятнадцятисторінкового звіту про пошуки, внаслідок чого трьох «претенденток» доказово викреслено з цього списку, а одну з них обережно названо «найімовірнішою отримувачкою». Тобто, справу не закрито, далі буде.

В іншій статті навпаки – шкодування за зусиллями, які витрачають деякі шевченкознавці на марну справу. В автобіографічній Шевченковій повісті «Художник» є сцена малювання портрету якогось пана Демського «і для коментаторки виявилося достатнім, що «існує думка про реальність описаного епізоду» – як виявилося, та інша думка так само безпідставна, як і ця; маємо ефект фейкового відлуння. «Наразі не знайдено не тільки портрет, а й самого Демського… Що ж, незнайдені портрети фікційних персонажів чекають на допитливих шукачів», – сумно констатує наш автор.

Імені коментаторки не називаю, бо воно мало скаже широкому читачеві. Натомість в іншій статті Боронь відмінусував складні й красиві інтерпретації Шевельова, Грабовича і Забужко стосовно двох Шевченкових рядків «Нас тут триста як скло! / Товариства лягло!». Бо – «Платон мені друг, але істина дорожча»: виявляється, слід було просто зазирнути до словника Караванського, де є пояснення («як скло» – «як один»). А Назаренко ще й додав цитату з Квітки-Основ’яненка з таким самим значенням. 

Показова стаття «Шевченко і картярство». З одного боку, достеменно відомо, що Тарас Григорович зневажав карти. З іншого, хоч «ніхто з мемуаристів не згадує, що Шевченко грав у карти, але він часто бував у товаристві затятих картярів». І ті його спостереження багато відлунюють в його творах. Авжеж, картярство тоді було найпоширенішим дозвіллям, «другою після танців головною розвагою». Ось свідчення популярного тоді письменника Сологуба про традиційне чаювання у імператриці: «Государь, обменявшись благосклонными словами с каждым из присутствующих, садился за карты». Звісно, приклад «помазаника божого» був модоутворюючим. І Шевченко зацікавлено спостерігав за майбутніми російськими класиками, зокрема «за таким азартним і професійним картярем, як Ніколай Нєкрасов».

Чи не в кожній статті нашої книжки знаходимо подібні свідчення про Шевченкове повсякдення, що потім зазвичай відлунює в його текстах. Ось «згадка про вуса як про станову прикмету вояцтва – деталь дрібна, але не випадкова. За часів Ніколая І цивільним чиновникам і не залученим на службу дворянам не дозволяли відрощувати вуса». І це завжди – розкіш зіткнення з ерудицією літературознавця. Як-от у фрагменті про чисельні згадування поетом гітари, як певного статусного символу: «В Ермітажі Шевченко гіпотетично міг бачити полотно французького художника Антуана Ватто «Мецетино»… Під час совєтських розпродажів творів мистецтва у 1920-х – 1930-х роках картина потрапила за кордон і врешті опинилася у Метрополітен-музеї». Будучи в Нью-Йорку, я стояв перед тим полотном – шкода, не знав тоді, що на нього колись дивився й Шевченко.

Читання Бороня – це мандрівка літературним процесом середини ХІХ століття, накладеним на Шевченкові тексти. Ось він зупиняється на фразі з повісті «Близнецы»: «Банда блюстителей нравственности». І згадує анонімну рецензію на «Мертві душі» в одній з найпопулярніших тогочасних російських газет: «Совершенное незнание русского языка, как в этой поэме… беспримерной по отсутствию всех литературных приличий». Це про Гоголя, який є реформатором російської мови, а в історіософському сенсі – і її реставратором. Так, маленькі Трампи існували завжди і всюди, включно з літературною критикою. Ба навіть не маленькі – Бєлінскій, наприклад.

 

 *  *  *

Серед нинішніх Лідерів літа фігурує також видання «Мистецький феномен Шевченкових альбомів 1846–1850 і 1858–1859» (К.: Критика, 2026). Науковий редактор та співавтор (разом із чотирма іншими поважними шевченкознавцями) – Олександр Боронь. Тож, це так само захоплива подорож світами Кобзаря. І що більше таких книжок, то менша вірогідність появи нового Бузини.