Історії міжкордоння: шпигуни (репортери) проти Інших

Розумінню справжнього письменницького вектору Переса-Реверте неабияк посприяла публікація книжки «Територія команчів» (Л.: Астролябія, 2024; рецензію див. «УМ» від 01.07.2026), яка вийшла в Іспанії за два роки до з’яви «Капітана Алятрісте».

 

Означена як «роман-репортаж», вона засвідчила його головне амплуа – патологоанатома війни. Подивимося, як це відбилося у крайньому з перекладених українською романі «Революція» (Х.: Фабула, 2025).

 

Політично нестабільна Мексика початку 1910-х років. Громадянська війна, як завжди інспірована імперіалістичним сусідом. На поверхню спливають удачливі польові командири, як-от Франсіско (Панчо) Вілья. Псевдонім, як і «Сталін» для Джугашвілі. В обидвох – аналогічний бекгарунд: бандити-терористи. У Вільї ще й асоціація з недавнім (?) українським минулим: «Вступив до поліції… Тоді нас називали просто бандитами».

 

Фактично, Вілья став натхненником усіх трьох головних російських терористів – Лєніна, Троцкого і Сталіна. Ось що цей «Панчо» каже в романі: «Це революція – необхідно вбивати… Ми переможемо, якщо вбиватимемо більше, ніж наш ворог, і програємо, якщо вбиваємо менше. Справа народу твориться завдяки смертям, силі-силеній смертей. Тут нічого не вдієш».

 

Авжеж. «Скільки людей зі свого та ворожого війська цей колишній бандит особисто наказав розстріляти або повісити за останні три-чотири роки? Імовірно, близько п’яти тисяч». Послідовники-росіяни рахували вже на мільйони.

 

Утім, «Революція» – не публіцистика. І майже до кінця роману Вілья – герой. Очима оповідача, іспанця Мартіна Гарета, гірничого інженера, відкомандированого до Мексики наглядати за шахтами іспано-мексиканського голдінгу. Вже з перших сторінок його затягує щось на кшталт того, що відбувалося у нас навесні 2014-го у Харкові, Донецьку й Луганську. Він «не знав, якими мотивами керується. Можливо, йому було цікаво».

 

Моє припущення – певним прототипом Мартіна був Джон Рід, американський журналіст-комуніст, книжка котрого «10 днів, що сколихнули світ» (1919), завжди була в топі совєтської пропаганди. Помер 1920 року від  тифу в Москві.

 

І за заслуги у відбілюванні большевицького тероризму похований на Червоній площі біля Кремлівської стіни (як значить Вікіпедія, ім’ям Джона Ріда було названо вулиці в низці міст України). А перед усім тим він чотири місяці пробув ув армії Вільї й написав про те так само апологетичну книжку.

 

Романний Мартін не був апологетом ґвалту. Так,  «він захмелів від Мексики і не бажав думати про похмілля… Його влаштовувало життя сьогоднішнім днем, без жодних планів і розрахунків». Але, в суті справи, таки був журналістом. Неформально, нічого не пишучи – просто подумки рефлексував події.

 

Чесно рефлексував: по тому, як став очевидцем бойових дій, «збагнув, що вже ніколи не бачитиме світ таким, як раніше, бо виявив, наскільки легко його можна зруйнувати… Відтоді вже ніщо не було таким, як раніше». Він став достоту таким, як оповідач у «Території команчів».

 

Отже тепер Перес-Реверте не має письменницької толерантности до публічних «героїв війни», лише журналістська відвертість. Ось як він описує дії побратимів свого головного персонажу: «Порпалися в їхніх кишенях, відбираючи все, що знаходили, а потім рушали добивати багнетами поранених, які ще корчилися на землі… Двоє до зубів озброєних повстанців мочилися у блискучі віконця кас… Розлючені опором ворогів, повстанці мстилися за своїх загиблих побратимів із нелюдською жорстокістю і підступністю». Чим не картинка зі «штурму Зимнього»?

 

І далі: «Ті, хто вдень мали героїчний вигляд і діяли як герої, ввечері перетворювалися на головорізів: вони вбивали, щоби роздобути випивку та їжу, грабували і ґвалтували. Захопивши готелі й таверни, юрби революціонерів святкували перемогу, нищачи майно і вриваючись до осель містян. Усюди відбувалися розстріли».

 

А це вже – ніби репортаж про «звільнення Європи» Червоною армією наприкінці Другої світової. За великим рахунком, це те, чого бракувало Гемінґвею: тверезого погляду по обидва боки війни.

Десь наприкінці «Революції» фраза: «Війна – це сума очікування й необізнаности». Попри те, що вона цілком улягає стилістиці «Території команчів», це ще й виразне покликання на британського розвідника-письменника Флемінга.

 

В усіх творах Переса-Реверте хтось шпигує плюс ціла суто шпигунська трилогія «Фалько. Єва. Саботаж» (Х.: Фабула, 2019-2020). Професія шпигуна жорстока і брудна, суто воєнна; сказати б, антилюдська за означенням – вона не передбачає емпатії.

 

Проте Перес-Реверте любить свого Лоренсо Фалька не менше, ніж Флемінг – Джеймса Бонда. За що? Відповідь можна відчитати у присвяті роману «Єва» –  «головорізу з Буенос-Айреса. На знак подяки за братерство. І за вияв чести». 

 

Так, професійний шпигун зазвичай перетворюється на ідеальний інструмент убивства. Покривається «міцним панциром із корисних рефлексів і засобів самозахисту завдяки багаторічному досвіду, сумнівам, регулярному тренуванню і постійним загрозам… Зазначені якості допомогли йому набути душевної стійкости, що базувалася на черствості й байдужості».

 

Та водночас не до кінця закостенілого Фалька «переповнювали співчуття, ніжність і бажання, поєднуючись із тактичними схемами, що їх розробляв мозок». Хоч у тих схемах завжди фігурує імовірне вбивство.

 

«Співчуття, ніжність і бажання» – це, звісно, про жінок. Усі головні персонажі усіх романів Переса-Реверте майже безтямно закохуються, і ця пружинка вагома в усіх його сюжетах. Нещодавно літературознавець Ростислав Семків висловив цікаву гіпотезу: у «Трьох мушкетерах» рушієм подій є не д’Артаньян, а Міледі. Такий погляд можливий і стосовно шпигунської трилогії нашого іспанця.

 

Кульмінація першого роману «Фалько» – зіткнення з колежанкою Євою, такою собі російською Мата Харі. У серединному романі трилогії вона стає поруч головного героя – і стає його головною проблемою. «Вона виявила безперечну майстерність у брудній ризикованій грі. Істинно совєтську, майже нелюдську холоднокровність».

 

Шпигунська школа у Єви була більш ефективна, бодай з огляду на безпосереднє керівництво: «Павло Коваленко, радник республіканського уряду, начальник іспанського управління НКВД, мав славу безжального злочинця. Про нього зловісно жартували, що він знищив більше республіканців, ніж франкісти на фронті».

 

Наприкінці другої книжки трилогії складається враження, що совєтська школа Єви перемагає Фалькову іспанську. Спойлерити третю частину «Саботаж» не буду, але ось несподівана фраза з «Єви», котра спрямовує читачеві розмисли далеко за межі шпигунського роману: «Жінки завбачливі – перед тим, як перейти до сексу, вони неодмінно закохуються».

 

Шпигуни ваблять письменників, бо «герої завжди більш передбачувані, ніж мерзотники». Саме непередбачуваність цих останніх робить їх часом героями, класичними робінгудами. Як, до прикладу, той самий Панчо Вілья. А ще у шпигунів чимало спільного з журналістами.

 

Тут доречно згадати цікавий розмисел одного з кращих українських медійників Олександра Мартиненка: «Робота інформагенції та розвідника – за великим рахунком однакова… Знання людей, внутрішньої ситуації, можливостей. Для цього тобі й потрібні довгі розмови з ньюсмейкерами – не для того, щоби просто дістати інформацію, а задля того, аби розібратися з ситуацією… Необхідно збагнути мотивацію людей, про яких пишеш. Можна її не приймати, але розуміти – обов’язково. Водночас – не дозволяй собі зачаровуватися або ненавидіти. Або роби це в неробочий час» (Валерій Калниш. За слова відповідають. – К.: Брайт Букс, 2018).

 

Попри те, що після «Території команчів» Перес-Реверте припинив кар’єру воєнного кореспондента, журналістом він не перестав бути. Як і Гемінґвей, Орвелл чи навіть Черчилль. Або як у нас – Лойко, Івченко чи Положій. Але найточнішим українським відповідником Переса-Реверте є Винничук (також журналіст за покликанням).

 

Він теж має шпигунську трилогію (Вілла Деккера. Аґент Лилик. Алмази з Танжера.  – Х.: Фабула, 2021, 2023). Це – не рахуючи ранішого роману «Нічний репортер» (Х.: Фоліо, 2019), де газетяр Марко Крилович ще не виконував суто шпигунських функцій.

 

Адмірал-розвідник наприкінці сюжету «Фалька» шпетить свого вихованця: «Обережніше! Ти щось розніжився. Знаючи твою слабкість до жінок, я не здивований». Те саме міг би сказати Криловичу його куратор у справі викриття совєтської агентури у Львові напередодні Другої світової.

 

Іспанець Фалько мав «посмішку чоловіка, який анітрохи не сумнівається в людській жорстокості, дурості й жадібності… Щоразу, як перетинався з уцілілим, який вижив після якогось лиха, він запитував себе, яку підлість вчинила людина, аби врятуватися». Схоже на Криловича, чи не так?

 

А от про улюблені локації Фалька: «Йому було добре в Танжері. Він звик працювати в містах із невизначеними кордонами, а Танжер належав саме до таких. Тутешня атмосфера нагадувала ту, що панувала між Мексикою і США, а також – «зону турбулентности», що відділяла Центральну Європу і Балкани від СССР.

 

Між цими зонами відчувався явний зв’язок, вони мали якийсь спільний знаменник». Омину прямий географічний зв’язок (роман Винничука «Алмази з Танжера»); Львів 1939-го – особливо після російської окупації – був таким самим фронтиром. 

 

Життя на фронтирі-міжкордонні – ще одна ознака прози Переса-Реверте. Його вабить, що «в цих краях важко знати щось напевно», – це про Гібралтар та алжирське узбережжя у романі «Королева Півдня» (Х.: Фабула, 2024; рецензію див. «УМ» від  17.07.2024).  Фронтир – це не просто міжкордоння, а межа, за якою – агресивна цивілізація Інших. Для іспанця, який пише про Мексику, це межа, що «занадто близька до клятих гринго».

 

А що б, пофантазуймо, він би написав, якби зацікавився історією України та її близькістю до клятих кацапів? Про козаків-характерників, хмельниччину, Сірка?