Критика, література мужности. Ігор Котик

Ситуація, попри потужний медіахейт, була комічна. Рецензія Котика аж ніяк не була паразитарною провокацією чи юнацькою ейфорією на кшталт Семенкового: скиньмо Кобзаря з корабля сучасности! Фактично, критик захищав цілком правдиву ікону Костенко-поетки від її невдалої прозової вилазки. Захищав професійно-доказово, а відтак переконливо. Формулюючи тоді ж власну оцінку Костенкових «Записок…» (див. «УМ» від 22.03.2011), подібно до Котика не погоджувався з кваліфікацією цього тексту як роману – найадекватнішим жанровим означенням вважав «прозу поета»: така собі белетризована рефлексія на тодішнє інформаційне шумовиння.

Відтоді намагався не пропускати публікацій Котика, що друкувалися у провідних літмедіях – в «Сучасності», «Буквоїді», «ЛітАкценті». Бо це були зразки аналітичної критики, що не аж так часто з’являються в нашому літературознавчому просторі. А того ж пам’ятного 2011 року вийшла книжка «Критика прози» (К.: Грані-Т), упорядкована тим самим відділом критики Інституту Франка, і найбільше рецензій там належала пану Ігорю. То було знакове видання: традиція щорічних оглядів літпроцесу, започаткована 2001 року книжковою серією «Український best» (від часопису «Книжник-review», де, до речі, також публікувався Котик), була перервалася з припиненням виходу журналу. Епізодично це компенсувалося трьома випусками «Альманаху «ЛітАкцент» (К.: Темпора, 2008, 2009). На цьому тлі «Критика прози» вирізнялася концентрованим професіоналізмом.

Повноцінно авторська книжка Ігоря Котика з’явилася 2019-го: «Про перетворення тіла на слово» (Л.: Інститут Івана Франка). Вона також була по-своєму унікальна: обсягом у 400 сторінок тоді виходили хіба збірки Шевченківських лавреатів. Та головна її принада – ретельно-дослідницький і водночас вельми популярний за стилістикою аналіз творів, який зазвичай завершувався інтегральним афоризмом. Наприклад, стаття про Андрія Бондаря: «Він пише джаз». Або про Олександра Бойченка: «Грація мислення» (з пропозицією використовувати його тексти для диктантів у школі – «то була б якась та й інвестиція в інтелектуальний розвиток підростаючого покоління»). Чи характеристика творчости Олексія Чупи: «Бомжі Донбасу» як джерело раціонального аналізу Донбаського регіону» – з вичлененням спільного знаменника прози донеччан-емігрантів: «Спільна сонна реальність».

«Перетворення…» – перша критична книжка, де послідовно досліджено літературні рефлексії на нинішню війну. Починаючи з роману «афганця» Василя Слапчука «Книга забуття» (К.: Ярославів Вал, 2013): «Коли ця книжка з’явилася на світ, то здавалося, що якось вона не на часі. Усі мали певність, що тема війни більшости українців не стосується». Котик виокремлює з роману дві основні тези: «Питання суспільної відповідальности за долю солдата» та «узаконену безвідповідальність» офіційної влади за це. Обидва питання – досі не розв’язані. Останній рядок цієї рецензії, писаної січнем 2014-го, такий: «Може, пам’ятаючи про досвід попередніх воєн, нам вдасться запобігти ймовірним війнам наступним?».

Не вдалося. Котик вибудовує цілий ланцюжок письменницьких передбачень, на які ніхто не зважив. Ось «приблизно за п’ять років до війни Люба Якимчук (родом з Первомайська) з якогось дива написала цикл «Ням і війна» і переїхала до Києва». Десь тоді ж Олег Криштопа у книжці дорожніх нотаток «Україна: масштаб 1:1» (К.: Темпора, 2013) сконцентрував свої враження від Донбасу: «Цей світ, здається, не має шансу на порятунок. Щоб відродитися, він повинен зникнути». А ще раніше (2010) Юрій Андрухович описував Донбас, як уповільнену міну майбутньої війни. 2015-го Тарас Прохасько опублікував свій відомий есей: «Якщо в порівнянні Донбасу з Січчю є якийсь сенс, то, зауважує Прохасько, «українська державність стала жертвою свого найгеройськішого міту».

Не бракувало й антиутопій. «Історик і прозаїк Дмитро Білий, який у 2014 році переїхав до Львова з Донецька, ще в 2000 році почав роботу над романом «Простір смерти», в якому сюжет з російським вторгненням у Донецьк. Цей роман так і не було завершено, хоча уривки з нього автор друкував під псевдонімом у журналі «Кальміюс». Натомість після першого сумнозвісного з’їзду у Сіверськодонецьку почали телефонувати регіонали: ну що, дописався? У березні 2014-го, фактично синхронно з анексією Криму, вийшов роман Олега Шинкаренка «Кагарлик» – з історією про імовірну окупацію Київщини. Донеччанин Володимир Рафєєнко тоді ще писав російською і друкувався у Москві. За роман «Довгі часи» (український переклад – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017), який  завершувався введенням російських військ у місто Z, йому присудили одну з найвищих тамтих нагород – «Російську премію» (2013). Росіяни прочитали той твір діаметрально протилежно задумові автора; їх не перепинили навіть відвертості, на які вказує Котик:. «Пристрасть до свавілля і мародерства, за Рафєєнком, – риси, які в крові у наших північних сусідів, і жодні небезпеки їх не зупинять перед такими спокусами війни». Схоже, московіти сприйняли це за комплімент…

Ігор Котик – уважний читач не лише літератури, а й її інтерпретацій колегами-критиками. Ось він рецензує книжку Ярослава Поліщука «Гібридна топографія» (2018) і виокремлює його оцінки, варті додаткового поширення поміж літаналітиків (про Андруховичевих «Коханців Юстиції»): «Анатомія суспільного зла… добре впроваджена у реалії гібридної війни». Знімаю капелюха: переважна більшість сучасних рецензентів як чорт ладану бояться згадувати своїх конкурентів.

Вже у першій своїй книжці Котик задемонстрував вихід на терени культурології: «Художня література – не зошит для рецептів. А втім, може, і він. Але такий, в який читачі вписують те, що самі бачать на перетині книжки і власного досвіду». Це і про себе також; наш автор – сам читач, а його досвід-ерудиція – дай Бог такого іншим. Завдяки цьому він постає майстром контекстів. Як сюжетних (увага до «психічних закапелків персонажів»), так і тих, що відбуваються в літпроцесі. Через те повз його увагу нездатна проскочити фальш, як-от із чи не єдиною видавничою помилкою Івана Малковича, який пропустив був до друку книжку-плагіат Тетяни Сидоренко «Ольга, дружина Пікассо» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018). 

Аж ось друга книжка пана Котика – «Пам’ять дисгармонійна» (Л.: Піраміда, 2025) – четверте місце у минулорічному рейтингу, підномінація «літературознавство / критика». Вона засвідчує його нинішній статус: незаперечно рекомендаційний (або ж менторський – у кращому розумінні) авторитет. Часом його статті – ліпші за рецензований твір, особливо, коли пише про ті, що є, в суті справи, синопсисами, сценаріями, заявками на роман, котрий так і не відбувся – котрі характеризує «страшенно дидактичними» з о бразами, «виссаними з пальця» (називати їх не буду, бо дечого не читав, а тому не можу уповні солідаризуватися). Але це – про ту саму критичну мужність. Ось про антологію «ЙБН БЛД РСН» (2023), яку літературознавці механічно вставляють до обойми здобутків воєнної прози: «Навала однотипних емоцій, зібрана під обкладинкою цього видання, періодично наводить на думку, що як інтелектуальний продукт книжка не завжди себе виправдовує».

Рецензії Котика на конкретні книжки зазвичай є такими собі «згорнутими» портретами автора загалом. Із «вставлянням» цієї книжки у координати цілого літпроцесу. Ось, до прикладу, про роман Артема Чеха «Район Д» (2019), де попередниками названо «Клясу» і «Хрещатик» Вольвача та «Пациків» Дністрового: «Уміння надати виразности буденній атмосфері… пружність речень… І димок легкої іронії то там, то там снується поміж рядками… Вчувається вплив Жадана… Деяка грайливість у поводженні з фактажем… Судячи зі змісту «Району Д», раєм можна вважати вихід за межі цього пекла, за межі цього апокаліптичного району». І тут приплюсую рецензію на роман  Оксани Луцишиної «Іван і Феба» (2019) під назвою «Урок ресентименту», де втеча – «не момент, а процес, спецоперація, стан душі».

Або ось аналіз роману Софії Андрухович «Амадока» (2020), який дістав у пресі полюсарні оцінки: «Полістилістична конструкція… зшиває різні шматки пам’яти, а якщо вони не зовсім добре припасовані… то це не проблема стилю письменниці, а проблема українського суспільства… Дотичність частини про Розстріляне Відродження до сюжету книжки не є очевидною, попри деякі моменти суголосности з основним наративом… заохочує читача уважно стежити за грою, не обмежуватися одним ракурсом». Котик наводить цитату Андрухович: «Ти ніби переходиш із дзеркала в дзеркало, ніколи не маючи певности, чи хоч колись потрапляєш у звичний вимір», – і висновкує: «Історичні персонажі виконують роль таких дзеркалець».

А подивіться на витяги зі статті про збірку оповідань Василя Карп’юка «Повільні танці» (Брустури: Дискурсус, 2024), після якої важко втриматися, аби не потягнутися за цією книжкою: «На фантазію чоловік не бідний, сюжети в його голові рояться нетривіальні, здивувати читача має чим… «Повільні танці» – про перевтілення… Читач опиняється серед багатого на химери простору… Місточки від архаїчного до айтішного». 

Моє професійне замилування рівнем письма Ігоря Котика не означає суцільного погодження. Скажімо, не пристаю на завищену оцінку есеїстики Андрія Бондаря: «Бондар-філософ». До всього, сумніваюся в адекватності твердження, що саме він «відродив» жанр, «який не мав права на існування за совєтських часів». А як же есеїстика Зієдоніса, Бітова, Довлатова etc? Названо практично всіх сучасних українських есеїстів окрім – чомусь – Віталія Жежери та Миколи Рябчука.

У новій книжці так само зблискують концептуально точні спостереження. Наприклад, про «Арабески» (2024) Сергія Жадана: «Намагається затримати читачеву увагу у крихкій мушлі людської комунікації». Або про «Той божевільний рік» (2023) Євгенії Кононенко: «Голос підсвідомого з його ледь цинічною риторикою». І знов-таки вихід у культурологічні узагальнення, як-от у рецензії на дослідження В. Ададурова «(Не)таємна історія Віктора Петрова», яка «переслідуватиме читача Домонтовичевої прози й нагадуватиме про те, що інтелектуальні розваги письменника, його ігри з мораллю не обмежуються сторінкам  и книжок, а мають свої сумні наслідки в українській історії».

Рецензія на книжку літературознавця Миколи Ільницького «Читаючи, перечитуючи…» (2019) завершується так: «Її можна не лише читати, а й перечитувати». Те саме стосується і книжок самого Котика. Він не даремно згадує Ніцше: переконання – більший ворог правди, ніж брехня. Котик переосмислює оті «переконання» (починаючи з протиставлення ейфорії навколо «Записок самашедшего») і часом доходить висновків, які у фаховому середовищі досі є конраверсійними, як-от: «Мистецтво не зцілює, а потребує жертвопринесення».

Як на мене, Ігоря Котика можна числити серед умовної п’ятірки кращих літературних аналітиків українського сьогодення. Тож, маю за честь третій рік поспіль бачити його серед експертів рейтингу «Книжка року».