Якось письменник Євген Положій, який знається на жанровій літературі незгірш від Макса Кідрука, почав рецензію на його «Колонію» з того, що вона «за всіма теоретичними ринковими прогнозами була приречена на провал» (Culture.pl // 23.10.2025). Ні, Положій не хейтив Кідрука, якраз навпаки. Але оті «теоретичні прогнози» видалися мені дещо надуманими, а їхнє спростування – недостатньо доказовим. А тут невдовзі автор «Колонії» оголосив про завершення другої книги циклу «Нові Темні Віки» – і моя прокрастинація (острах перед тисячесторінковим текстом, про що, до речі, згадували усі рецензенти) відступилася.
Прочитав. Мусив. По-перше, «Колонія» у рейтингу-2023 посіла третє місце після новинок Івченка і Винничука з незначною різницею, а це означає, з огляду на іманентну неможливість доконечного порівняння творів, що усе це безумовно варто читати. По-друге, аналізуючи попередні твори Кідрука (див. «УМ» від 14.05.2019), дійшов висновку, що цей автор – потенційний лідер української жанрової прози. По-третє, як експерт «Книжки року» повинен оцінити сьогорічний «Колапс», а це проблематично без ознайомлення з «Колонією».
Прочитав швидко, з читацькою і літературознавчою вдячністю. Аж так, що готовий одразу взятися за другу частину, попри її так само лячний обсяг. Питаю себе: чому? Мене цікавить, чим усе закінчиться? Та не дуже. Як написала вдумлива критикиня Ганна Улюра, яка скептично поставилася до «Колонії», «головна тема вже задана: усі тут докладаються, щоби не настав повний гаплик» (Лірум // 08.08.2023) Таких текстів – безмір, і в парадигмі «врятувати світ» годі шукати якогось ексклюзиву.
Але та ж уїдлива Улюра також обіцяє прочитати «Колапс» – бодай тому, аби дізнатися відповідь на дивоглядне запитання одного зі владних персонажів: «На ‘кий хер ми приперли на Марс трембіту?». Ну, тут можна не сумніватися: те, як ретельно Кідрук планує свої тексти, не залишає шансів цій повішеній на сюжетній стіні трембіті зрештою вистрілити. Тоді рецензентка заходить з іншого провокативного боку: «Світу Макса Кідрука личила б якась глобальна теорія галактичної змови – поб’ємося об заклад, що так і буде?». А перед тим цілком слушно накладає на текст «Колонії» класичні міркування англійського демографа й економіста ХІХ століття Томаса Мальтуса стосовно контролю над народжуваністю, який полягає в «організації» війни, епідемії та голоду. Але що таке доктрина Мальтуса, як не легалізована теорія змови?
І тут ми стикаємося з головним питанням: що саме пише Кідрук? Формально – це тверда наукова фантастика. Події на марсіанській колонії від 19 вересня 2141-го до 28 червня 2142-го: вісім місяців на постійно підсвічуваному тлі попередніх вісімдесяти років від початку колонізації Марсу, описані очима очевидців. Паралельно – одночасні події на Землі з регулярними екскурсами в наше сьогодення (головно – в його помилки).
Точні дати важать: якісна НФ максимально занурює читача у звичні способи комунікації з реальністю, починаючи з календарних. Поміж рядків не має бути жодного здивування, всі органи чуття персонажів працюють у штатному режимі читача. Тобто, «не помічають» довкружної «ненормальности»; жодних екзотичних інтонацій – так було, є і буде завжди. Гранична імітація реалізму. Мусимо сприймати як данність таку, наприклад, картинку: «Обережно проминула шлюз і зупинилася, зачепившись пальцями ніг за захват», а навкруги – «купа незакріплених речей і сміття, що коливалось у повітрі повсюди». Або таке: «Кентон поводив горлечком по губах і розтиснув пальці. Пляшка дзенькнула об підлогу, перекинулася на бік і покотилася під ліжко. Кентон лайнувся. За три місяці невагомости він звик, що предмети продовжують висіти, де їх залишають».
Не одразу, але читач таки звикає до зміненої реальности, яку Кідрук ув одному з інтерв’ю називає «реалістичним майбутнім». І дбає про його переконливість аж так, що як тільки з’явилися якісніші карти Марсу, одразу перевидав «Колонію» зі зміненими ілюстраціями (а це – поліграфічно затратна справа). Щоправда, інколи автор ризиковано (щодо жанру) жартує, як-от описуючи страви для марсіанського банкету: «Бограч, для якого замість м’яса використовували копчених цвіркунів». Але й уже загіпнотизований ним читач може адекватно зреагувати, зазирнувши на сторінку 54, де пояснено, як сказати «блядь!» по-турецькому.
Але для чого фантасти так наполегливо навіюють читачеві відчуття реальности? Бо єдино прийнятний спосіб сторітелінгу, аби примусити того читача замислитися, – занурити у проживання екстреми. Задовго до науковців НФ почала ставити питання: наскільки наш розум адаптивний, аби реагувати на змінену реальність адекватно? Дещо некоректне запитання, бо адекватно – це як? Нині нейрофізіологи стверджують, що мозок активно аналізуватиме екстремальні ситуації й шукатиме вихід. Але чи знайде і як швидко – невідомо. Власне, серйозна НФ – саме про такий пошук.
Тепер уже знаємо, що налаштування мозку архаїчні й мало чутливі до змін. Щойно екстрема вщухає, мозок швидко скидає реакції на її адаптування до «заводських налаштувань». Цей процес нам добре відомий під сумним гаслом «історія нічому не вчить». Щойно подивилися новий фільм Крістофера Нолана, автора блискучого НФ-блокбастера «Початок» (2010). Нинішня «Одіссея» за всієї часової й візуальної відмінности – про те саме. Бачимо, що грецький головнокомандувач Агамемнон – той самий російський Путін, і спартанці зробили те саме, що московити з Маріуполем і Бучею вкупі. Про те ж – і «Колонія» Кідрука. Проблеми «його» Марсу – це невивчені уроки Землі.
І ось тут – роздоріжжя жанру. Спрощена формула технотрилера – наукове відкриття плюс людський фактор. Частина наукових фантастів ставить на пріоритет психології. І тоді це модельний або ж сценарний реалізм, мейнстрім сучасної літератури взагалі. Інші вважають за пріоритет щеплення масової свідомости важкостравними відкриттями науки і філософії. Фактично, це наукпоп у високопрофесійному літературному виконанні. Незаперечним лідером тут є Ден Браун.
Кідрук, починаючи від свого першого технотрилера «Бот» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012), йде саме цим шляхом. Історії з життя гіпотез, задзеркалля сучасного рівня доступу, трилерне наукове життя. «Ця справа завела в такі нетрі, що… я навіть не знаю… – Що сталося? – Не знаю. По-моєму, я божеволію. Це, блін, найпростіше пояснення: у мене просто їде дах», – реагують персонажі-науковці, а що вже казати про нас читачів. Фактично, «Колонія» – це компедіум стрьомних наукових гіпотез, які мали би хвилювати людство, але, на жаль, ні – не дуже хвилюють. Одна з них, як уже згадувалося, теорія Мальтуса, над якою розмірковував і Браун в романі «Інферно» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013). Те, що Кідрук белетризує наукпоп – майже на рівні Брауна, – він сам побіжно підтвердив ув інтерв’ю, коментуючи репертуар свого видавництва «Бородатий Тамарин»: «Не буду приховувати: більшість текстів – це ті, що були потрібні мені для фактажу «Нових Темних Віків».
Свої численні й щоразу цікаві інтерв’ю Кідрук майстерно вибудовує, ніби ілюзіоніст, за руками якого слід уважно стежити. Візьмемо його вірусну тезу «У мене нема конкурентів». Переконаний, що перекладені іноземні твори одразу потрапляють до вітчизняного літпроцесу – відтепер їх неможливо ігнорувати (але сучасні українські письменники їх здебільшого ігнорують). Ден Браун – головний конкурент Макса Кідрука. За параметрами динаміки і концентрованости – поки що недосяжний. Але – поки що.
Серед головних «персонажів» «Колонії» – мутанти метану і азоту. Й тут ніяк обійти роман німецького бестселерного письменника Франца Шетцінґа «Рій» (2004), який давно відомий у російському перекладі й нарешті з’явився в українському (Тернопіль: Богдан, 2026). Там – про підступні та глобально небезпечні метангідрати, про що й одна з сюжетних ліній «Колонії». Кідрук іде з Шетцінґом майже голова в голову. Майже – бо німець присвятив проблемі тисячу сторінок, а українець – лише частину зі своєї тисячі. До всього, фінал у Шетцінґа не дуже переконує. Але який він буде у Кідрука – чекати доведеться довгенько – він замислив тетралогію. «Колонія» – за класичною літературознавчою схемою – експозиція та зав’язка; далі ще три частини – розвиток («Колапс», уже вийшла), кульмінація і розв’язка.
Пан Макс згадував неоднораз письменників-сучасників, які, на його думку, працюють в одному з ним конкурентному полі. Найчастіше – Павла Дерев’янка з його тритомовим «Літописом Сірого Ордену» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2025). Добра проза, але не про те, не так і не туди. Це нагадує історію з Оксаною Забужко, яка згадує, як конкурентів, лише тих, хто насправді конкурентами їй не є. А от про Яна Валетова пан Кідрук не говорить, хоч саме він є його головним конкурентом у вітчизняному репертуарі – принаймні, в описі природних катаклізмів, де поки що йому програє (див. тетралогію «Нічия земля» – Х.: Фоліо, 2024). До речі, Кідрук згадує серед своїх натхненників південноафриканського письменника Вілбура Сміта, котрий також є взірцем і для Валетова.
Мої позитивні читацькі очікування до наступних частин епопеї Кідрука базуються на усвідомленні, що він – справжній літературний марафонець (на відміну від зливи фентезійних багатологій, які – у кращому разі – здобудуться хіба на 15-хвилинну, за Ворголом, славу). Парадоксальним чином у цьому переконують його спринтерські оповідання, зібрані до купи у книжці «Заради майбутнього» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019). Наприкінці передмови автор відверто зізнається у своїй орієнтації: «Доки ви читатимете, піду працювати над новим романом».
Але читати варто. Оповідання як нотатки, викінчені до межі теперішнього розуміння. «Завтрашнім» розумінням мусять стати романи. Ось дивовижна новела «Я полечу», де подибуємо три з половиною сторінки математичних обчислень зі шкільного курсу. Але це працює – через той самий ефект проживання. Ганна Улюра ставить авторові на карб надмір формул, графіків і діаграм у «Колонії». Частково, щодо кількости, згоден. Але ось що сам автор каже на свій захист: «Коли довго длубаєшся у формулах, а потім за кілька днів таки вдається у них розібратися, відчуваєш пролонгований дофаміновий ефект». Я, принаймні, цей ефект солідарно відчуваю.
У цій же збірці відчитуємо таке: «Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно». Так, звідси у «Колонії» проблеми батьків і дітей, молодіжних субкультур, виникнення корупції в ідеальній, здавалося б, марсіанській конструкції. І, звісно, росіяни – куди ж без них. Коли заходить про аморальні ситуації – це апріорі смердить ними, «вони єдині, хто на таке здатен». Один з марсіанських українців каже: «Пояснити різницю між дружніми і недружніми росіянами? Дружні прикопують тіла».
Один із персонажів – Еландон, перший народжений на Марсі – раптом стає на чолі протестів (як ото Лєнін в 1917-му): «Хай там що ви вчините, ні перед ким звітувати не будете», – кидає в натовп гасло усіх терористів. А як утверджується на диктаторському троні (за блискавичної деградації демократичних інституцій), надсилає ультиматум землянам: «Інакше вам доведеться мати справу з людьми, які люблять смерть більше, ніж ви любите життя». Так, це прозора алюзія на путінське «навіщо нам світ без Росії».
А ось фраза нібито про інше (про контрабанду): «Ми намагаємося знищити виробництво, нічого не роблячи з попитом. І це тупо». Вона прочитується, як «виправдання» появи Росії і росіян у романі про сто років наперед. Не вважаю, що знищення Росії – це тупо. Навпаки. Але це – мрія. Реальність похмурніша. А попит на російський спосіб життя, на жаль, є.
Й отут видно, що Кідрук направду хоче перемогти усіх своїх конкурентів. Поєднати обидві гілки з роздоріжжя НФ: наукпоп і психологічну прозу. n
