Звісно, я читав цю книжку, ще коли був — ген-ген — совєтським підлітком.
Власне, й не міг не читати — то був справжній лонгселер у мільйонах копій.
Хоч і називалася вона тоді трохи інакше: «Волшебнік Ізумрудного города» з авторським іменем на обкладинці — А. Волков.
Так, десь там усередині дрібним шрифтом повідомлялося, що це «переробка» казки американського письменника Френка Баума, котра на початку ХХ століття раз і назавжди увійшла до канону світової дитячої літератури.
І ні — я не буду розводитися про чергове російське крадійство, такий спосіб адаптування класики не є їхнім винаходом. Хіба що росіяни нахабно виставляли на титул лише ім’я «переробника» — але «А. Волков» і тут не піонер після «червоного графа» совєтсьткої літератури Алєксєя Толстого з його Буратіном («Золотий ключик» з’явився 1936-го, а перше видання «Волшебніка...» — 1939-го).
Навіть не порівнюватиму оригінал Баума з інтерпретацією Волкова. Про це достатньо у Вікіпедії, і різниця не така суттєва, аби відмінити питання, що виникло, коли оце щойно прочитав Баума: як взагалі совєтська цензура дозволила вихід такої відверто антисовєтської книжки? Чому Волков замість переселитися до ГУЛАГу, перетворився на підпільного мільйонера (як усі витребувані тоді владою літератори)?
«Чарівник країни Оз» — це варіант Андерсенової історії про «Голого короля». Про маніпулятивну державу. Майже антиутопія. Про совєтський комунізм. «Страшно отак іти-йти й нікуди не приходити», — каже один персонаж. «Дорога в нас одна... Тож ходімо навпростець», — реагує інший.
«Незнання — сила», — вичитуємо в Орвелла ніби коментар до цього. Міт про те, що Лєнін знав, «как обустроіть Росію», спростував ще Троцкій — пішов навпростець, влаштував військовий заколот, «велику жовтневу революцію». Лєніну сподобалося, приєднався.
Але «чарівником країни Оз» став таки він, Владімір Ільїч. За версією Баума «дурисвіт» — маніпулятор-політтехнолог, що спромігся одягнути на всіх своїх підданих зелені окуляри, аби сприймати невибагливе, м’яко кажучи, буття за привілей жити у «смарагдовому місті».
Для не позбавленої мислення меншости пропонувалася корупційна технологія: «У тронному залі в Оза стоїть величезний казан, у якому по вінця сміливости. Казан накрито золотою накривкою, щоб сміливість не вихлюпувалася через край» — неперевершена характеристика Спілки письменників СССР.
Звісно, це такий ніби сон після прочитання казки у зрілому віці. Але ця казка, на жаль, по досі з нами. Коли «чарівника» турнули, містяни одностайно (більше, ніж 73 відсотки) обрали на зверхника Страхопуда, який «навіть думати ні про що не міг, бо ж не було чим».
І новий правитель одразу задекларував: «Місто — наше, і ми можемо робити, що нам заманеться». Найперше — скористався своїм єдиним досвідом, укладеним у клоунську голову «чарівником країни Оз» (тобто, «старшим братом»), який «зачерпнув повну жменю висівок і перемішав їх з голками та шпильками... ще й соломи додав, щоб голова була тугіша».
Вийшов «телемарафон», що формує — а так, формує — «народ». І які претензії до володаря? Адже «подарував саме те, чого вони хотіли... Ну і як тут не бути дурисвітом? Коли тебе просять зробити те, чого зробити неможливо?».
Саме так «рускій мір» обдарував нового правителя і так він повівся зі «своїм» народом. Спочатку виглядав радше на Остапа Бендера, ніж на Міндіча. А тепер... Хіба посадять на повітряну кулю, яка зникне невідомо куди, як у Баума?
Та й запропонований американським класиком засіб виглядає радше на поразку, ніж на перемогу. І це ж іще за Баума не виник такий крайньо агресивний мутант влади як «рускій мір» (Баумів «Чарівник» вийшов 1900 року). Необмежена влада — річ украй небезпечна навіть у політично досвідчених руках, що вже казати, коли до неї дотягуються рученята непогамованих підліткових комплексів.
Не так давно Тімоті Снайдер, порівнюючи соціальну історію Росії та США, вжахнувся разючій подібності «глибинного народу» там і там. Це відкриття історик зробив, пильно приглячдаючися до постаті Трампа, і збагнув, що 45-й президент Америки — кристалізована сутність того «глибинного народу».
«Волшебнік» Волкова найчастіше перевидавався з ілюстраціями Лєоніда Владімірского. Назагал добрі картинки, цілком фентезійні, як би тепер сказали. Але вони якось невловно нагадували Тімура і його команду від іще одного співця смарагдових окулярів.
Український ілюстратор «Чарівника» Іван Сулима створив, як виглядає, найбільш «дитячий» візуальний супровід казки з-поміж десятка попередніх публікацій українською. І зробив на вищому конкурентному рівні — його книжка не нітиться поруч подарункових видань чи то «Гаррі Поттера» з ілюстраціями Джима Кея, чи то Роберта Інґпена до багатьох гітів дитячої літератури, включно з казкою Баума.
Але вдивляюся у малюнки Сулими і здається, що його Страхопуд виглядає, поводиться і «крякає» як шоумен. Цілком привабливий персонаж. До «виборів». Може, уся викладена «занадто доросла» інтерпретація Баума — це моя аберація підо впливом сучасних подій? Чи це таки невід’ємна властивість класичної казки як такої, що завжди попереджала про потенційну небезпеку через символічно упізнаваних навіть дитиною персонажів?
До речі, на цьому казковому принципі ґрунтувався увесь соціалістичний реалізм: типові герої за типових обставин. От тільки казку цю можна було сприймати за реальність лише крізь смарагдові окуляри. І отут, схоже, криється відповідь на оте дивне запитання на початку: чому в СССР дозволили вихід книжки Волкова, котра хоч і меншою мірою, ніж «перероблений» оригінал, а таки сигналізувала про викривлену реальність?
Бо — вже виросло до соціальної активности нове покоління росіян, виховане на засадах «бєспрєдєлу» (тобто «диктатури пролетаріату») і моральній домінанті батьковбивці Павліка Морозова. У кремлівських «волшебніков» не було сумніву, що юнаки і юнки «смарагдового міста» розміром у шосту частину земної тверди зрослися із зеленими окулярами.
Поняття «ворог» було повністю витіснено закордон, а всередині траплялися хіба їхні недознищені найманці («буржуазні націоналісти», наприклад). Тож, описаний Волковим прецедент маніпулятивної держави — це про «брехливий» Захід. Припускаю, що якісь одиниці з мільйонів сумнівалися, але їх, певно, одразу спроваджували до психушок під схвальне «розіпни його!» з вуст цілого народу.
Так було тоді, перед Другою світовою, у якій Росія вистояла багато в чому завдяки пропаганді, успішно масштабованій на населення, майже утричі більше за те, що зазнало геббельсовської отрути в Німеччині. Питання, чи вистояв би СССР без західного лендлізу — дискусійне, як і всі не справджені альтернативи.
Філіп Дік у романі «Людина у високому замку» припустив, що ні, не вистояв би. Гітлерівці правлять світом, включно з Америкою. І ці німці — вже не зовсім люди. Принаймні, не люди євроатлантичної ментальности, що зродилася у Давній Греції.
На час появи роману Діка (1963) людиноненависницька пропаганда працювала (у романі) понад тридцять років. У реальній Росії вона перемелює масову свідомість вже понад століття. Чи там взагалі лишилися особини (у демографічній кількості), що відповідають загальноприйнятому поняттю «людина»? Чи таки правий був Толкін, коли описав незворотне перетворення інфікованих комуністичною чи нацистською ідеологією на окремий вид людиноподібних — орків?
Здаю собі справу, що представлене трактування «Чарівника країни ОЗ» не надто вписується у назву рейтингової рубрики «Дитяче свято». Але ж книжки для дітей обирають дорослі...
Далі за Баумом у минулорічному рейтингу слідують книжки Григорія Фальковича. Уперше цей поет, раніше відомий як виключно «дорослий», почав писати для дітей наприкінці 2000-х. І майже одразу здобув визнання у новому амплуа. Книжка «Смик-тиндик» (Х.: Mikko, 2009) посіла друге місце у всеукраїнському рейтингу. Вона ще мала підзаголовок «найкумедніші вірші для малят і дорослих» і так — примагнічувала обидві заявлені авдиторії:
Відурочено уроки,
Відперервано перерви:
Ми не ходимо до школи –
Заспокоюємо нерви.
...
Задля того ми й вчимося,
Щоб довчитись до канікул.
Тут уже було чи не все, що далі асоціюватиметься з брендом-трендом «Фалькович». І перебування на «ти» з абсурдом («А живуть вони в пустелі, / Де немає навіть стелі»). І підсміювання над хвалькуватістю («Я усіх навчу вас, як / Подолати переляк. / Ні, мабуть, не доскажу: / Ще не можу, ще дрижу»). І філологічний карнавал-кросворд:
Тун, туркун і туруканець
Тюхтюльнули в закаранець,
А шмурткий, хуркий жахпіх
Пошарамкав геть усіх.
Щоб тобі не знати бід,
Не тюхляй, куди не слід.
Усе це провокувало здогад: а чи не маємо ми до діла з реінкарнацією славетного одесита Корнія Чуковського?
Далі більше. У рейтингу-2011 книжка пана Григорія «Хвацькі вірші» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) посідає 4 місце. А 2016-го «Шалахмонеси» (К.: Дух і Літера) стають лавреатом. Так, тут зіграло свою роль феноменальне оформлення Пінхаса (Павла) Фішеля, але ж художникові було на чому розгулятися:
Йшов Графин з Графинею,
Наче з господинею,
І, як пан із панною,
Ваня йшов із Ванною,
І, немов з дівицею,
Рушничок — з Рушницею.
Або ж так:
Синій Ірис вів Іриску,
Білий Рис — тоненьку Риску,
Вів Голубку під вінець
Капустяний Голубець.
Тут уже не про абстрактну «реінкарнацію», а про конкретний повноправний діалог із класиком дитячої іронічної поезії.
Аж ось — знову лавреатство: книжка «Пароплави і кити» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020). Фалькович тут той самий дотепник. Але, може найсильніше, пронизує його латентна дидактика:
Ще — зима. А вдома крокус
показав тендітний фокус:
від родинного тепла
ніжна квітка розцвіла.
Ще одне перше місце посіла Фальковичева книжка «Руді і Чумацький Шлях» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2023), а його ж «Фарбобарвокольори» (К.: Друкарський двір Олега Федорова) стала тоді другою. «Україна молода» писала про них 17.01.2024.
І от питання: чи відрізняється чимось суттєво від лавреатського «Руді» минулорічна новинка «Розкажи мені казку про війну» (Тернопіль: Богдан), яка посіла 3 місце? Та нічим — у найкращому сенсі. Це та сама висока якість письма, котра щоразу зблискує додатковою гранню. Тут, до прикладу, щемливе відтворення дитячого «волонтерства»:
Міняю два вечори — на два ранки,
Міняю свої канікули — на два бойові танки
І на велику гармату, бодай одну,
Щоб відправилось все на війну.
І тут ми стикаємося з «проблемою Фальковича»: віршами для дітей всіяні усі полиці книгарень. Але скільки серед них імен, які можна поставити поруч пана Григорія? Три? Чи, таки, чотири? Наведена вище рейтингова статистика підважує навіть таку оптимістичну оцінку. Не диво, що кожна Фальковичева новинка стає очікуваною подією дитячого літпроцесу. Та й літпроцесу взагалі — це таки не лише для малят, а й для дорослих. Бо Григорій Фалькович — літературна перлина.
.png)
