Рецепт Кука. Рецензія на книжку Володимир В'ятровича про останнього генерала УПА, частина друга

Один із уроків Кукової долі — не вірити росіянам ніколи й ні в чому. Так, цей геополітичний закон відкрив ще Бісмарк, але большевики потім винайшли пропаганду — додавання до беззастережної брехні дещиці голих фактів.

 

Рівних московитам у формуванні правдоподібної реальности (по-теперішньому кажучи, постправди) немає. Утім, серединою ХХ століття цей важкий інформаційний наркотик «made in USSR» ще не заполонив глобальні ринки.

 

А частинка українців — у діаспорі — взагалі була налаштована, як і Кук: не вірити росіянам ніколи й ні в чому. Тож, коли 1960 року усі совєтські медіа опублікували «Відкритий лист В. Кука» до політичних очільників української еміграції, де головнокомандувач нібито закликав до повної капітуляції, — там не повірили.

 

А тут, вже у 1990-х, українські патріоти ще замислювалися у бажаному для Москви напрямку: так Кук же ж був агентом КҐБ? 

Так, був. Принаймні за звітними документами найпотужнішої спецслужби світу (без іронії: ЦРУ такого розмаху не має, попри відчайдушні старання Голлівуду). І ця історія — крутіша за більшість шпигунських екшнів «на реальних подіях».

 

Отже, від початку. 20 травня 1954 року. Посеред чималого лісового масиву на Тернопільщині — добре замаскований схрон, призначений для оперативного зв’язку. Ніщо і ніхто не каже, що цьому місцю не можна довіряти. Особистий зв’язківець головнокомандувача призначає тут зустріч.

 

На світанку на точці з’являється генерал Кук із двома охоронцями та дружиною Уляною Крюченко (оунівська підпільниця з Кривого Рогу, з якою познайомився ще 1942-го, коли керував партизанкою на Дніпропетровщині).

 

Довірений зв’язківець пропонує спуститися до бункера лише подружжю, оскільки там, під землею, вже перебуває ще один його охоронець. Вони розмовляють внизу приблизно півгодини, а тоді з чорного ходу з’являється ще один охоронець — і Кука та Крюченко валять та зв’язують.

 

Так, здали свої, заманили в пастку. Захоплені під час зимового затишшя-анабіозу топзв’язковий та двоє охоронців пішли на співпрацю з совєтами. Засідка у бункері тривала понад місяць. Упевнености каґебісти не мали — великоресурсні пошуки Кука водночас тривали по всій Галичині й навіть, агентурно, у Туреччині, куди, за деякими поголосками, міг «втекти» командир УПА.

 

Так, захоплення в полон Кука — випадковість. На війні таке буває — як, зрештою, було і з Шухевичем. Але сам Кук, схоже, не вважав це за виправдання (включно зі зрадою людей з найближчого оточення). Ось цікаве свідчення причетного до перших допитів каґебіста: «Ненависти до ворогів-чекістів помітно не було. Перед Куком був супротивник, мабуть, гідний, бо перехитрив його». Арештант-аналітик прийняв виклик і почав свою гру.

 

Вже через день по захопленню Кук опинився у Києві за вікопомною адресою Короленка, 33 (тепер Володимирська) у внутрішній тюрмі КҐБ. Тут він пробув понад п’ять років під кодом «в’язень 300» — ніхто зовні, крім лічених партгейноссе, не знав, що головнокомандувача УПА полонено.

 

Спочатку спробували найпростіше: паролі-явки? Та полоняник був іншого калібру: «Якщо мені судилося загинути, то який сенс губити інших». Тодішній керівник України Хрущов був за пропозицію розстріляти. Московські чекісти відмінили — планували використати Кука як «подвійного агента». Та він зумів саботувати і цей план.

 

Фактично єдиним досягненням чекістів у п’ятирічній «розробці» Кука був отой маскарадний «відкритий лист». Подальшої вигоди у таємному триманні його під вартою не бачили. Але й не схотіли судити, аби не створювати ікону-жертву по тому, як вдалося розправитися з двома керівниками ОУН (1957-го в Мюнхені застрелено Лева Ребета, а 1959-го там же — Степана Бандеру). Відтак, 1960-го Верховний Совєт СССР «помилував» Кука (хоч засудженим він і не був).

 

А може, у верховних чекістських кабінетах чесно (хоч, ясна річ, і не публічно) визнали: аргументів супроти українського націоналізму, окрім пропаганди, совєтська система не має. В’ятрович аналізує мемуари слідчих у справі Кука — а то були вправні полемісти, дурнів до Кука не підпускали. Ті спогади з’явилися друком на початку 2000-х і вони свідчили: перемогти Кука у рівноправній дискусії не вдавалося.

 

Авжеж, якби генерал Кук жив за інших часів, його б, певно, титулували професором Куком. Обидва статуси у своєму ідеалі передбачають спільний знаменник — досконала аналітика опонента/ворога. Пріоритетом для Кука (і тактика, і стратега) завжди було достеменне знання зброї ворога і вміння вправно нею користуватися.

 

Серед керівників ОУН він був найбільш, можливо, обізнаним із творами Маркса, Лєніна і Сталіна, читання совєтської преси вважав для себе обов’язковим (так само добре розумівся на німецьких доктринах). Теоретична обізнаність зумовлювала його практичні кроки, котрі нерідко розходилися з «генеральною лінією» Проводу ОУН, який, перебуваючи поза межами бойових дій, незрідка не потрапляв у адекватність із часом. Так, коли «зверху» остерігали проти відвертої конфронтації з німцями, Кук підтримав створення всуціль антинімецької повстанської армії.

 

Самі гітлерівці пошкодували за своєю нерозважливою українською політикою лише після Сталінграду: високопосадовці окупаційної адміністрації почали виходити на контакт із пропозиціями про співпрацю. Теоретично це були вигідні пропозиції — надання для УПА військової і технічної допомоги в обмін на припинення протинімецьких операцій (росіяни на той час уже знову з’явилися на українському Сході; зброя проти них упівцям була украй потрібна).

 

Проте ситуація вже змінилася незворотно. «Якщо селяни дізнаються про якісь перемовини з німцями, то проженуть УПА як зрадників українського народу», — згадував Кук рішучу відмову від ситуативної колаборації з окупантами. І то було рішення не так «генеральське», як «професорське».

 

1993-го, стежачи за несподіваними хитаннями української політики, Кук занотував на своєму настільному календарі: «Потрібні професори й генерали». Схоже, за цим рецептом ми й досі не звернулися до історичної «аптеки».

Але повернімося до власне біографії. 1960-го Кука з дружиною поселили на околиці Києва у квартирі з прослуховуванням і фотоспостереженням. Перед ним поставили завдання: написати історію ОУН з совєтської точки зору.

 

Влаштували працювати до Центрального історичного архіву, надали змогу пройти заочний курс істфаку Київського університету. Але кандидатську дисертацію «зарубали» — писав бо не про ОУН, як вимагалося, а про реформи Столипіна.

 

Соціальна історія українського села — одна з пріоритетних тем «професора» Кука. Ще будучи головнокомандувачем УПА, знайшов час написати й опублікувати (нелегально, звісно) дослідження «Колгоспне рабство» (1952). Генерал справедливо вважав, що це — також зброя.

 

Для довідки: львівський Центр досліджень визвольного руху перевидав цю понад 200-сторінкову працю 2005 року. І до речі: у держархіві Василь Кук познайомився з Василем Стусом, куди того також було спровадило КҐБ. Набагато пізніше старший Василь напише про молодшого: «Він був наш, тому його вбили». Наш — тобто з покоління УПА.

 

Пізніше Кук опинився в академічному Інституті історії. Але й тут займався не тим, чого очікували куратори-чекісти. От навіщо їм була брошура про українського композитора XVIII століття Артема Веделя чи підготовка до друку «Літопису Грабянки»? Тож, коли здійнялася перша хвиля брєжнєвських репресій, Кука звільнили разом з Ярославом Дзирою, Михайлом Брайчевським, Оленою Компан та Оленою Апанович.

 

В’ятрович віднайшов каґебістські документи за 1973 рік про планування арешту Кука. Молоді чекістські вовки спробували «підсидіти» стару гвардію — звинуватили попередників у недбалому п’ятирічному слідстві у справі генерала УПА.

 

Зокрема, підважили єдиний тодішній здобуток: «Видно, що хитрощами Куку вдалося... створити враження і підтримати виниклі за кордоном сумніви, що автором відкритого листа від його імени є він». Тоді цей реванш зупинився на відтинку Київ — Москва. Рівно за десять років спроба повторилася, і знову безрезультатно. Та й чи могло бути інакше?

 

Ті, хто колись були капітанами-майорами-підполковниками, перетворилися на впливових генералів. Для них санкціонувати відновлення справи — як відкрити скриньку Пандорри, з якої неодмінно вигулькне їхній непрофесіоналізм замолоду.

 

Визнання помилок — смерть для авторитарних структур. Приклади із самого верху: Хрущов поплатився за «відлигу», Ґорбачов — за «перебудову». А скільки голів полетіло нижче! Тодішній очільник СССР Андропов добре розумівся на цій парадигмі. Тож 1983-го КҐБ остаточно закрило агентурну справу Кука. Скінчилися майже тридцять років «під ковпаком».

 

Та вже у незалежній Україні біда знову підікралася до Кука з чорного ходу. «На жаль, не захотіли побачити потенціал Кука як політика навіть ті, хто обрав як політичну платформу націоналістичну ідеологію. Його побоювалися, йому не довіряли та тримали на відстані й ті, хто оголосив себе спадкоємцями боротьби, яку він колись організовував та очолював», — значить В’ятрович. І далі: «Кук був одним із небагатьох, хто постійно наголошував: російська небезпека залишається головною для нашої держави».

 

«Старий далі воює з Росією» — насмішкували тодішні політики-патріоти. Дерли голоси і руки за примарну «демократизацію» на болотах і не чули застережень генерала-професора: «Дай Бог, щоб балаган у Росії продовжувався і та не змогла (а дуже хоче) знову прислати на Україну нових Муравйових... Наша державна незалежність висить на волоску, тримається завдяки кризовій ситуації в Росії... Доки в нас є ядерна зброя, є гарантія, що нападу не буде. Віддамо — пропадемо. Ніхто нас від Росії не боронитиме. США за сильну Росію».

 

Ядерку віддали. А Кук далі колотив у дзвін, якого ніхто не хотів чути, на пальцях перераховував те, що іще можна було врятувати: «Відновлюється російська імперія найогиднішого типу. Чечня — початок. Може дійти й до України... Наша армія майже розвалена. Усіх українських патріотів виганяють. Повністю повернули в армію російську мову... Без боротьби не обійдеться. Нас примусять до того кацапи-імперіалісти... Не буде армії — не буде незалежної Української держави. Західні гарантії — грушки на вербі».

 

Коли і цього не почули, вказав на те, що просто виїдає очі: «Імперсько-шовіністичні кола щораз більше нахабніють. Зупинити їх може тільки сила. Наші демократики на це не здатні».

 

І отак, із тими затуленими вухами, політична Україна доповзла до нинішньої війни.