Хтось може закинути: вони знову пишуть про Голодомор, краще б зайвий раз подумали про те, що відбувається в Україні сьогодні. Втричі чи бiльше підвищено платню за комунальні послуги, зростають ціни, гайки закручують так, що скоро не дихнеш.
Аналогії виникають самі собою. Ті, хто глумиться над пам'яттю мільйонів замордованих комуністичним режимом українських селян, не чують і голоси живих. У 1933-му компартійні та комсомольські активісти витрушували останні зерна з горняток, на їхніх очах умирали від голоду діти. Тепер червоні «захисники» інтересів народу, які разом із «синьо-білими» олігархами з цинічною впертістю відмовляються визнати Голодомор, спільно голосують за бюджет соціального геноциду проти пенсіонерів і всіх знедолених.
Наше життя (а для багатьох українців це — животіння) нерозривно пов'язане з минулим. Сьогоднішнє українське суспільство не тільки «постпомаранчеве», а й постгеноцидне. Саме тому нам так важко рухатися вперед, а відкат назад відбувається швидко на наших очах...
Ми не вирвемося із замкненого кола трагічної національної історії, доки не осмислимо її. Тож дуже не хочеться, щоб колишні викладачі історії КПРС, діамату та істмату, які придурюються нині політиками та істориками, спаплюжили тему Голодомору і за непотрібністю списали її в архів. Нехай найболючіша для українців трагедія завжди буде в їхній свідомості незагоєною раною, що ятрить національне сумління. Як для вірменів геноцид 1915—1917 років, а для євреїв — Голокост часів Другої світової війни. Інакше стрілки годинника історії легко перевести у зворотній бік — і тоді знову оживуть привиди минулого. Прикмети цього посилилися відтоді, як поблякли ідеали Помаранчевої революції.
Тож потрібно знову і знову привертати увагу до того, як від нас намагаються приховати правду про найбільшу національну трагедію. Трагедію, яку світ частково осягнув ще майже два десятиліття тому. >>