«Я, безперечно, загинув би...»

      На смерть він чекав давно — ще з 30-х, коли почалися репресії, і його друзі, один за одним, почали зникати з життя. По нього мали прийти — рано чи пізно. Є моторошна статистика втрат... За деякими підрахунками з 259 українських літераторів, які друкувалися у 1930 році, після 38-го лишилося тільки 36. Загалом у 30-ті роки винищено приблизно 80 % діячів української культури (Ярослав Грицак. Нариси історії України, с. 177-178). Хто лишався «на ходу», незрідка починав боятися навіть власного голосу.

«Узагалі-то наше діло було лівим...»

      Мені розповідали, як геніальний поет Павло Тичина, уже в 60-ті, як тільки йшлося про щось нібито підозріле, одразу ставав глухонімим і тикав пальцями у стіни і стелю: мовляв, слухають звідусіль. Навіть в особистому листуванні висловлювали свій «одобрямс». На перший погляд, Довженко діяв так само. «Не могу перед тем, как писать тебе о своей работе, не выразить своего гнева по адресу подсудимых (йдеться про процес над так званим «правоцентристським антирадянським блоком», який відбувався у березні 1938 року. — Авт.). Писатели говорят — вот когда-то будет тема... К чертовой матери эту тему! Потравить бы их собственными же бактериями сапа и свиной чумы, и пусть они умрут и будут забыты, и не останется пусть следу на земле (Лист від 6 березня 1938 р. до російського письменника Всеволода Вишневського.— Цит. за журналом «Кинофорум», 2002, № 1.— С. 53).

      Читаючи подібні рядки, можна подумати, що їх автор збожеволів, а чи рухається у напрямку «психушки». Одначе вся країна сповзала у напрямку «Палати № 6». І потім — Довженко навряд чи сумнівався у тому, що за ним стежать, що листи його читають. Так що пасажі, подібні до цитованих, могли призначатися й сторонньому оку. Що тверезості, здорового глузду, а головне — сміливості Довженко не позбувався, свідчать деякі інші його листи, а також доноси до спецорганів, у яких ретельно фіксувалися вислови режисера, повні критичного осуду того, що відбувалося у країні...

      Ось фрагмент одного з «оперативних повідомлень про висловлювання О. Довженка, датованого 8 жовтня 1931 року. «ДОВЖЕНКО: «Это мы делаем картины о новом соцчеловеке. Мы этому новому человеку «пришиваем» те идеи, тот характер, который нам кажется лучшим, а никто из нас не взялся за бесстрастное, нетенденциозное изучение нового человека. Бывши в Запорожье, на Днепрострое, я отчасти познакомился с действительной психологией рабочего молодняка, лучших кадровых и молодых, и постарше рабочих. И что ж? (...) Они на основное место ставят еду, спанье и жену. Судьба страны их ничуть не интересует (...) Рабочий класс презирает теперь уж и нас, интеллигентов, а СТАЛИН хотя и дал лозунг об интеллигенции, но не может или не хочет ничего сделать, чтобы действительно улучшить нашу, интеллигентов, жизнь. Вот я достал квартиру, отремонтировал, а потом у меня вдруг забрали почему-то. А потом будут мне говорить об улучшении отношения к работникам ума...» (Державний архів СБУ.— Цит. за ж. «Кіно-Коло», 2005, № 25, с. 113).

       Фільм, про який ідеться, — «Іван». Він викликав зливу критики, що давало підстави для будь-яких «правових» рішень. Напевно, Довженко розумів: порятувати його могла тільки одна людина — вождь і навчитель радянських кінематографістів товариш Сталін. Через письменника Олександра Фадєєва, з яким приятелювала Довженкова дружина Юлія Солнцева, вдається домогтися аудієнції у вождя. В тій частині автобіографії, котра не друкувалася донедавна, режисер описував події в такий спосіб: «Як тільки я приїхав до Москви, я зразу з великим душевним хвилюванням написав лист товаришеві Й.Сталіну з проханням захистити мене і допомогти мені творчо розвиватися. Товариш Сталін моє прохання почув. Я найглибшим чином переконаний, що товариш Сталін врятував мені життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, я, безперечно, загинув би як художник і громадянин. Мене би вже не було. Це я зрозумів навіть не зразу, але цього я вже ніколи не забуду, й кожний спогад мій про цю велику благородну людину наповнює мене почуттям глибокої синівської вдячності й поваги до нього».

       А хто б сумнівався у великій доброті товариша Сталіна, коли мало не всі, хто був донедавна поруч, один за одним ішли з життя? Українці виставлені ворогами і самого Довженка — це вони хотіли заарештувати його, це вони планували його знищення. Довелося тікати до Москви, в обійми диктатора. Чи ж можна повірити в отаку «бульку»? Інтригу шито білими нитками. У Харкові й Києві Довженка хочуть знищити, проти волі, виходить так, Москви і самого Сталіна? «Свежо предание...». Залякали вже й без того наляканого режисера, якого потім приголубив сам вождь. І все — навіки куплений, «навіки ваш». Надто безхитрісно? А навіщо вигадувати? Досить згадати практику царів, котрі уміли викликати у своїх підданих поетів почуття вселенської і довічної вдячності... А досвід царів Сталін вивчав доволі уважно.

       Отже, виникає намір зробити нову картину — вже не на українському матеріалі. Чого, власне, на ньому зациклюватися? «Сталин,— описує Солнцева,— стоял около карты и вместе с Довженко они разговаривали о нашей большой стране. Очевидно, мысль о «Аэрограде» возникла у Александра Петровича, когда он был в кабинете Сталина. Сталин поддержал это заявление, и после этого началась Довженковская работа» («Радуга», 1997, № 2, с. 159). Над фільмом «Аероград». Міф про нову державу, чия могутність падає з неба в дику тайгу, де живуть усе ще дикі, далекі від цивілізації люди...

      Усе, пропав митець, який ще так недавно вразив Європу своїми шедеврами «Звенигора», «Арсенал», «Земля»? Настала духовна смерть, і віднині він — придворний режисер, як того й бажав Сталін? Ніби так, митець вимушено, буквально під страхом смерті, прагне вбудуватися в новітню систему цінностей... Є знаменита байка про те, як актор Михайло Кузнецов привітав режисера Сергія Ейзенштейна з присудженням Сталінської премії: «Наше дело правое, мы победили!» На що мудрий класик відповів: «Вообще-то наше дело было левое. Но как-то так получилось, что оно сделалось правым».

      Справді, в мистецтво 20-х років вони входили через ліві двері, носіями лівих поглядів, що зводилися до ідеї негайної і радикальної перебудови життя. А в 30-ті згори почали «продавлювати» ідеологію правого, консервативного штибу. Держава, яку ще недавно слід було нищити задля побудови народного, демократичного соціалізму, дещо несподівано стає метою побудови того соціалізму. А народ, мільйонні маси — гарматним м'ясом, інструментом боротьби (класової, неодмінно класової) за ту державу. Мільйони українських селян поклали в землю упродовж 32-33-го років, аби створити плацдарм руху у світлу й одержавлену будущину. Де все буде «путьом», усе під контролем. Пізніше англійський письменник Джордж Оруелл напише роман «1984», в якому відтворить модель такої тоталітарної держави. Там буде великий брат, що повсякчас стежить за кожним кроком людини. А ще — Поліція Думки. І — «новояз», «новомова» зі всілякими скороченнями і модерними слівцями, покликаними спрощувати процес масового зомбування... Це Оруелл не вигадав, він просто списав із СРСР. Хто призабув, а чи й не знав зовсім, — хай перечитає роман британця.

«Режисер», «Пиявка», «Націоналіст»...

      Великий Брат завжди бачив Довженка. Невсипуще, недремне око спецслужб стежило за ним — хоч би там що. Товариш Сталін наблизив до себе режисера — аж так, що іноді запрошував його на нічні прогулянки Москвою? То й що? Навпаки, слід ще пильніше спостерігати за тим, що робить, що думає той Довженко. В архівах лишилося чимало усіляких донесень...

      У НКВС-івських рапортах і «розробках» Довженка незмінно атестують як «українського націоналіста». Одначе стежать і за іншими нюансами політичного світогляду митця.

      Після «Аерограду» була робота над «Щорсом», яка розтяглася на чотири роки, оскільки все було не слава Богу... Зокрема, Довженкові не раз нагадували, що він «расценивается в Киеве как, безусловно, не изживший остатки национализма». А «жена Довженко жаловалась, что Довженко не спит ночами и все говорит ей, что его преследуют и ему грозит погибнуть. Во сне часто говорит по-украински и «занимается политикой». І справді жах: уночі таки говорить «по-украински», націоналюга!

      Стосовно погроз — це не було маренням. Ось що доповідалося начальнику 4-го відділення НКВД УРСР 10 вересня 1938 року: «В состоянии Довженко опять наступило резкое ухудшение в связи с перенесенной им автомобильной катастрофой. В конце месяца во время одной из поездок машина Довженко внезапно потеряла управление и он едва не погиб. Шофер, придя в себя, обнаружил, что основная ось рулевого управления была кем-то подпилена кругом так, что уцелел только тонкий слой металла, тот час же разломившийся при повороте руля» (тут і далі цитати за виданням: З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — Київ, 1/2 1995).

      І це за непоганих особистих стосунків із самим Сталіним та й з Микитою Хрущовим, тодішнім керівником України. Про них він «отзывается хорошо. И это, видимо, искренне. О Сталине он всегда говорит с большим уважением. Хорошо отзывается о Хрущеве. Часто рассказывает о Хрущеве, о своих разговорах с ним. Говорит, что Хрущев его ценит так же, любит его и что во многих вопросах он оказывает даже некоторое влияние на него».

      Одначе в анонімках і доносах частіше поставав інший Довженко. Деякі «симпатики» договорювались навіть до припущень, що режисер «не просто враг народа, что бесспорно, а что он, возможно, есть шпион немецкий или польский, или польско-немецкий в нашем киноискусстве». Ба, навіть більше. Ось у «стукача» з’являється «мысль: не информировал ли Довженко через свои фильмы немецкое гестапо и польскую дефензиву о внутреннем положении и об обороне нашей великой родины СССР? Конечно, его информация была с точки зрения врага нашей родины. Это подтверждают его фильмы, если сделать им тонкий политический анализ».

      Уявляєте, який спосіб обрав: через фільми! То ж неспроста радянські цензори були такі уважні до кінострічок: а що як через них морзянкою, якимось шифром за бугор щось сплавляють?

      Один із найвиразніших доносів спрямований безпосередньо Лаврентію Берії. «18. VII. 1938 года в писательский Дом творчества в Ирпене, под Киевом, с рядом других гостей приехал А. Довженко. В разговоре Довженко с Бажаном, Яновским, Рыльским в резких и истерических тонах буквально кричал о своих недовольствах. В повышенных тонах начал с того, «почему это в Грузии кино делают грузины, в России — русские, а на Украине — и грузины, и русские, и евреи, но только не украинцы».

      Дискутируя сам с собой, Довженко сейчас же пришел к тому, что «если грузин, русских и евреев из кино выгнать, то тогда совсем некому будет работать в кино Украины — украинцев-то и нет». И он делает вывод, что это сделано нарочно, чтобы украинцы не выросли, чтобы ограничить культурный процесс, чтобы нарочно не готовились национальные украинские кадры.

      Заплакав, он заявил, что не понимает, где же советская власть, а где враги?.. Он перешел к обобщениям, что вообще «что это за нация украинцы? — изменник на изменнике». От нации изменников-украинцев он перешел к партии: что это за партия, в которой столько изменников, все вожди изменники». Далее перешел к украинской культуре: «украинской культуры нет», «украинскую культуру загнали в гопаки и шаровары», «украинской культурой боятся заниматься», «на каждого творца украинской культуры смотрят как на потенциального врага», «мы, оставшиеся украинские культурные работники, — христосики на Голгофе», «Щорсу легче было гнать с Украины оккупантов, чем мне ставить о нем картину».

      Потом кричал: «Пусть у меня заберут орден (он имеет орден Ленина) или дадут работать. Все расскажу Сталину — пусть делает со мной, что хочет». И снова возвращается к ругани власти, «не могущей навести порядок и не умеющей руководить культурой». Виходить, не боявся він говорити, не став сліпоглухонімий, як деякі його «соузники».

      В іншому документі: «Как главную политическую новость, которая его очень сильно взволновала, Довженко передал, что, как ему рассказали, тов. Сталин был на представлении в Московском оперном театре и там, в присутствии многих людей, говорил о настоящем интернационализме и о лжеинтернационализме, вскрывая суть этого лжеинтернационализма как идеологию людей, лишенных чувства родины и национальной гордости, а это может привести к тому, что из них легче вербовать предателей своей родины. Говорил тов. Сталин, как передали Довженко, о необходимости воспитания в советских людях национальной гордости <...>. За день перед своим выездом в Кисловодск Довженко рассказывал о своем свидании с тов. Хрущевым. Он рассказывал об этом восторженно и сказал, что тов. Хрущев поддерживал его в направлении перестройки работы Киевской киностудии в сторону всестороннего приближения ее продукции к украинскому материалу и тематике, а также в направлении выдвижения новых украинских творческих кадров. Довженко говорил, что он собирается подать тов. Хрущеву свой проект перестройки союзной кинопромышленности, который будет заключаться в том, что на Украине необходимо организовать свое киноуправление, которое самостоятельно будет утверждать сценарии для Киевской и Одесской киностудий. А главное управление в Москве будет только регулировать тематику продукции всех союзных кинофабрик».

      Усе це доволі швидко виявиться всього лише короткочасною ілюзією. Хоча Довженка призначать художнім керівником кіностудії, з'являться такі фільми, як «Майська ніч» Миколи Садковича, «Сорочинський ярмарок» Миколи Екка, «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка, Іван Кавалерідзе запустить у виробництво фільм «Олекса Довбуш», а сам Довженко почне працювати над омріяним «Тарасом Бульбою». Усе це зламає війна — безжально і надовго...

«Решта вся по-руськи, на радість Гітлеру...»

      З початком війни Довженко опиняється поза кінематографом і навіть усерйоз думає над тим, аби перейти в літературу, кудись подалі від жорсткого і жорстокого фабричного виробництва фільмів. Аби бути ближчим до народу, який, і це стає все очевиднішим, утрапив поміж двох тоталітарних імперій, чия битва може призвести до загибелі України й українців.

      Відтак митець усе частіше замислюється над історичною долею свого народу. Про це більша частина тексту щоденника, який — не увесь, щоправда, — дійшов до наших днів. Власне сама історія стає предметом його думання. Історія як реальність плину часу і людської матерії, й історія як наука і фактор впливу на формування світогляду мас. «Ніхто не вчився на історичному факультеті,— пригадує митець довоєнні тридцяті. — Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель (...) В університеті розмовляли по-українському тільки початківці і поети. Решта вся по-руськи, на радість Гітлеру». Звісно, хто виживав за таких умов — ті, хто потрактовував історію (гвалтував її!) так, як «треба». «А як «професор» С. нажився на «фашистському» письменнику Стефанику» (Щоденник, 14 квітня 1942 р.).

      ... Небезпечні думки... Одначе навкруги війна, і кого боятися, коли мало не щомиті по тебе може прийти смерть? Про неї теж думається... Ось з'являється звістка про те, що «зірвано Печерську лавру. Уже ніколи над Києвом не підноситиметься у блакитну височінь прекрасна золота голова. Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більш за все на світі, щоб я милувався, дивлячись на свою рідну чернігівську землю (...) Довго будуть лежати великі руїни, до моєї вже смерті» (4 травня 1942 р.). Думки про смерть відтак уже не будуть полишати Довженка, не раз він говорить і про своє бажання бути похованим у Києві, на Дніпрових пагорбах. Саме тут, а не деінде, і про це не варто забувати тим, хто сьогодні говорить про якісь інші варіанти перепоховання Довженкового праху.

      Велика руїна — ось що тепер Україна. І Довженко не бачить тут ніякої перспективи, принаймні за свого життя. Він бачить — іде, говорячи сучаснішим жаргоном, «зачистка території». Він бачить й інше — цей процес почався не з моменту введення німецьких військ у СРСР, усе це почалося задовго до того. В ідеології, у тому самому навчанні глухоті і сліпоті, безпам'ятству. Українців «не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не вчили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», тобто мертвий народ. І далі зовсім трагічно: «Народ український загине в цій війні, товариші патетики (...) Народ наш загибає... Гине... Велика тризна. Не зостанеться навіть могил; нікому великі насипати — малі душі» (26 травня 1942 р.).

      І знову — все це почалося ще до війни, коли задля будівництва колгоспного устрою не жаліли нікого й нічого. «Як мені жалко (згадав оце), що знищили хутори на Україні. Скільки це коштувало грошей (і життів людських! — Авт.)! Як би це пригодилося зараз! Як згидило наш чудовий пейзаж, і скільки бездарності і холоду було в цім непотребстві. Чого тільки не робилося, гей, у нас та й на Вкраїні, гей-гей, та й на «соняшній» Україні! Які тільки «міроприємства» не викаблучувалися для щасливого заможного життя!» (14 квітня 1942 р.).

       І недавні боги — їх тепер просто знімають зі стін. «Портрети Сталіна, і Молотова, і Будьонного, і св. Георгія були по всій Україні на місці богів. Як вони знімали їх» (с. 169). І іншого дня (це кінець квітня 1942 р.): «Потрясаючу картину можна зробити, написати монолог про дядька, який знімав з покуття портрет Сталіна, що висів на місці бога. Розмова дядька з портретом, співчуття товаришу Сталіну» (с. 170). Якийсь там селюк зі співчуттям вождеві... О, ні, це справжня загибель богів. Та поки що боги терплять. Вони збунтуються в кінці війни і тоді пригадають вони товаришеві Довженку оті «співчуття».

       Та поки війна триває і митець не боїться нікого й нічого. І пункт за пунктом переглядає життя народу. Гітлерівці — вороги, так, але ж не вони винні у безпам'ятстві, в падінні етики і естетики народного життя. «Погляньте на наші простори, на наші міста і села. Який кошмарно низький рівень життя! Який убогий рівень матеріальної культури народних мас! Що про це знають? Хто це знає? Хто — ні?» (10 липня 1942 р.).

       Довженко зненацька дивиться на український радянський побут очима німців, навіть ширше — європейців. «Найкращим наочним приладдям німецької контрпропаганди у своїх частинах є зовнішній вигляд наших людей, наші хати, двори, долівки, нужники, сільрада, церковні руїни, мухи, бруд, одним словом, все те, що викликає почуття жаху в європейської людини і чого наші великі правителі і їх великоміські підлабузники, самобрехи не бачать і не хотять бачити через одірваність од народу і через одірваність від сучасного рівня пересічного європейського укладу речей» (с. 200). У його свідомості починають складатися грандіозні плани реформи суспільного, економічного та культурного життя у повоєнний час. І, о диво, у нього з'являється вдячний слухач. Не хто-небудь, сам Микита Хрущов, керівник загальноукраїнської партійної організації. Він підтримує його сміливі плани в приватних, щоправда, розмовах, які, раз по раз, фіксує Довженко у щоденнику...

       Та все частіше його одвідують апокаліптичні видіння й думки про неминучість смерті України й українців. «Ми раби. Ми тепер загинули. Загинула вся Україна (...) Страшенні діла роблять на Україні. Страшенні діла. Уже знищено багато мільйонів людей, а скільки вмре од голоду, од снарядів, од бомб і розстрілів, одному богу відомо» (31 травня 1942 р.). Наступного дня: «(...) політав думками понад бідною Україною, і так мені стало сумно, так тужно, що й сказати собі не можу. «Ми загинули, пропали ми»,— оці слова тисяч наших бідних батьків і братів, що вже загинули і загибають, лунають у моїй душі, мов похоронний дзвін».

       А ще ж — він добре знає совіцьку партійну машину. Опісля війни вона перемеле тих, хто залишиться. Війна, і стільки вже розмов про націоналізм українців («Господи,— виривається стогін,— як мені остогидли за чверть століття слова — «український націоналізм»!»). А що буде по тому, як відгримлять гармати? Довженка проймають провидницькі думки: «Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви і страждання народу і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел, а на рахунок українців цими ж таки руками штучно утворена гітлерівська петлюрівщина і антисемітизм з усіма наслідками м'ясорубок, краще б мені вмерти і не знати і не знати більш людської підлості і бездонної ненависті і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми» (4 травня 1942 р.). Петро Симоненко сотоваріщі — це й до вас звертається Довженко. Тільки не докричатися...

      Як у воду дивився! Ще не встигла скінчитися війна, як самого Довженка звинуватять у тому самому — націоналізмі (за кіноповість «Україна в огні») і відтрутять від усього «високодержавного» й «божественого». І хіба тільки одного режисера? Стільки їх, отих жертв ідеологічних маразматичних погромів упаде по закінченні війни, отруєних ненавистю і тупоумством...

«Нема добра...»

      Після своєї духовної страти на початку 44-го він проживе ще 12 літ. Аби померти на самому початку зйомок фільму «Поема про море», аби лягти у московську землю — бо в українську не дозволено було; і мертвого його боялись. Ні, не став він сталінським попихачем, хоча й не уникнув компромісів iз владою. Одначе ж не став. І в тому урок його життєвий — передусім для інтелігенції.

      І чому так сталося, чому такою є наша історія — навіть за новітніх часів? «Нема добра в Україні. Мало ми шанувалися. Все думали вимітати залізною мітлою та «кальоним» залізом. Та все доказували щось там одне одному». Словом, боролися й боремся усе. Доборолись... Може, почнемо нарешті жити? Чи не в цьому от сей заповіт Довженків?