Історія тюремної системи відображає історію народу. За даними науковців, першу в Україні в’язницю побудовано за наказом Петра І рівно 300 років тому — відразу після Полтавської битви. До того на наших землях не було стаціонарних тюрем. В українських літописах і книгах не смакувалися інструменти й різновиди катувань. У Конституції Пилипа Орлика були виписані альтернативні види покарань.

За будівництвом першої катівні наглядав Олександр Меншиков. У Лебедині (нині Сумщина) вирили великі ями, в яких тортурами повільно вбивали прибічників Мазепи. Тюремна система, що трималася в Україні до 1991 року, від кореня мала політичний відтінок. Найбільше в’язнів розмістили в Гамаліївському монастирі. Там і нині виправна колонія. У ній, як не дивно, діє факультатив з українознавства і культурології для в’язнів. Серед іншого, науковці разом з ув’язненими проводять розкопки і досліджують історію страхітливої «петровської» в’язниці. Можливо, аби ще раз переконатися: система покарань в Україні нині має змінитися так само радикально, як і в 1709 році.

Проповідники з релігійного «супермаркету», «сіятелі» Божого слова й носії «життєвої істини» множаться, як гриби після дощу. І на кожного продавця є власний покупець. Засилля релігійних організацій в Україні одні експерти називають проявом демократії, інші — раковою пухлиною суспільства. Нерідко маразм на релігійному ґрунті призводить до трагедій, але держава переконана: проблема деструктивних культів надумана. Тим часом релігійні організації масового розливу «полюють» на українців. У ваші двері, до речі, якраз і стукають!

Це не однозначно, що діти алкоголіків — пропащі. Їм просто важче жити, ніж дітям, що виросли в благополучних родинах. Ці діти сприймають світ по–іншому, вони безпорадні перед ним. Розплачуючись за помилки своїх батьків, вони часто намагаються зробити довкілля кращим, утім упродовж життя потребують, як ліків, постійної психологічної підтримки.

...Для початку проведемо експеримент. Задамо в пошуковій системі Google слово «порно». Результат маємо менш як за секунду — майже 28 тисяч сторінок. А тепер задамо «проститутки України». Ще вражаючіше — 616 тисяч (!) результатів. А давайте спробуємо слово, яке більшість із нас промовляє щодня і не раз, — «мама». Результат — 22 тисячі. Коментрі, як кажуть, зайві.

Рушієм цієї благородної справи стала профільна депутатська комісія міськради. Саме її представники, врахувавши побажання громадських організацій інвалідів, поклопотали про те, щоб у пляжній зоні на березі Ворскли для облаштування такого пляжу було виділено шість соток землі. За кілька тижнів тут очистили пісок від сміття, плитами виклали «візочні» доріжки, спорудили роздягальні й туалети з відповідними зручностями і навіть встановили невеликий надувний басейн. На все те з міської казни «капнуло» 32 тисячі гривень, більша сума надійшла від місцевих підприємців­спонсорів.

Понад рік в Україні діє проект допомоги заробітчанам, що повертаються додому. Створена мережа з 30 громадських організацій, що покриває 16 областей України. Це і юридична консультація, і психологічний супровід у подоланні конфліктних ситуацій у сім’ях. Провідна організація мережі — міжнародний благодійний фонд «Карітас України». Серед співорганізаторів — Комісія Української греко–католицької церкви у справах мігрантів. Це наймолодша комісія УГКЦ, створена в жовтні 2007 року, утім, дієва і творча. ЇЇ центральний офіс — у Львові, наразі формуються місцеві осередки. Під опікою комісії є українські трудові емігранти та їхні родини (незважаючи на конфесійну належність), а також біженці, що знаходять притулок у нашій країні.

«Хіба нормально, що стільки українців є поза Україною, поза родинами? Мусимо йти від міста до міста, від церкви до церкви — розповідати, що заробітчани залишили свою Батьківщину і сім’ї не з добра», — такою є мета щорічної понад 200–кілометрової прощі до Зарваниці, започаткованої у 2006 році з ініціативи благодійного фонду «Карітас» Самбірсько–Дрогобицької єпархії УГКЦ і української церковної громади італійського міста Болоньї. В Італії нині — півмільйона українських заробітчан. Загалом по світах — до п’яти мільйонів чоловіків і жінок віком 20—55 років. З їхніми проблемами добре знайомий отець Василь Поточняк, який упродовж дев’яти років служив в Італії та координував духовне життя українських греко–католиків. Отець Василь розповідає «УМ» про свої враження від повернення в Україну та роботу церкви задля реального поліпшення якості життя в Україні.

П’ятирічна Влада і дворічний Каміл урятувалися тільки тому, що набридли своїм пронизливим криком сусідам. Утомившись слухати телевізор на повну гучність, ті викликали співробітників міліції. Якби правоохоронці зустрілися з матір’ю дітлахів кількома днями пізніше, могло б статися непоправне.

Чи здатен чоловік сам, без жінки, виховати дитину — можна не відповідати. Траплялося. Чи може він виховувати одночасно п’ятьох дітей? Це вже складніше питання, але й на нього, напруживши уяву, можна відповісти ствердно. Але якщо його конкретизувати й поставити так: чи можна ростити дітей в умовах сучасного шахтарського селища на Луганщині, і щоб діти були доглянутими, нагодованими, щоб повноцінну освіту отримали... Тут уже жодної уяви не вистачить.