Місяць тому колишній стерновий парламенту Арсеній Яценюк здійснив тривале політичне турне західноукраїнськими землями, засіваючи їх зернами «Фронту змін». Душевним епізодом програми його перебування на Львівщині стали відвідини увечері 22 лютого затишного дитячого будинку сімейного типу в селищі Дубляни, де, як повідомили ЗМІ, екс–спікер зварив із дітлахами куліш і зіграв для них на фортепіано. Зустріч завершилася зворушливо і по–домашньому тепло, зважаючи й на котел, подарований поважним гостем для обігріву дитбудинку.
Власне, будь–яка допомога знедоленим дітям, передусім непоказна, без медійного галасу — богоугодна справа, хоча благодійні «сирітські» акції вітчизняного політикуму зазвичай навіюють сумніви щодо їхньої щирості. Можна скільки завгодно думати–гадати, чому Арсеній Петрович через день після Дублян, перебуваючи 24 лютого з «фронтовою» місією на Прикарпатті, хоч на кілька хвилин не навідався у розташоване під Івано–Франківськом село Ямниця, куди навіть ходить тролейбус №4. Певне, він забув, а челядники не нагадали, що рік тому ще в статусі голови ВРУ він офіційно взяв під опіку двох неповнолітніх зведених братів — Василя Мельника та Богдана Дмитрика, котрі після смерті матері живуть у старій хаті з 85–річною сліпою бабусею.

Зустрічаючи на вулиці інваліда на візку, хтось ховає погляд і похапцем прямує далі, інший — пропонує допомогу, аби здолати пандус (якщо, звісно, місто подбало про таку необхідну для цих людей річ) чи перейти дорогу. Однак про те, чи зручно людині пересуватися у візку, зазвичай думати не прийнято. Принаймні серед тих, чий рух не обмежують фізичні проблеми, таке запитання навряд чи виникне. Або здасться неетичним. Допіру в Україні цю тему практично не порушували, а поза тим вона гостро хвилює щонайменше десять відсотків наших співгромадян. Візки, без яких людям з особливими фізичними потребами неможливо дістатися до жодного соціально важливого об’єкта, виявляється, можуть бути не лише незручними, практично не пристосованими для нормального функціонування, а й навіть... руйнувати життя. Пробити «стіну мовчання» вирішили учасники проекту «Безпека та комфорт інвалідних візків», оприлюднивши дані незалежного тестування якості такої продукції. Результати — невтішні. Але надія є...

Сім років пересуваюся на візку. І майже весь час користуюся імпортними екземплярами. Одного разу лише погодився на візок виробництва київського заводу «Артемзварка». Не скажу, що він був аж надто незручний, але багато довелося переробляти, наприклад, ставити зручну шведську спинку. Нині маю шведську «Пантеру» — задоволення не з дешевих, але для мене це найоптимальніший варіант.

Ці люди мешкають у закритих закладах, тож про їхнє існування нагадує лише статистика. В Україні функціонує 239 спеціальних допоміжних шкіл, із них 214 — шкіл–інтернатів для дітей із легкою розумовою відсталістю. Офіційні документи свідчать, що лікувально–профілактичну допомогу дітям із психічними розладами в Україні надають 418 дитячих психіатрів. Але майбутнє вихованців подібних інтернатів видається невтішним — коли їм виповнюється 25 років, вони стають довічними пацієнтами психоневрологічних інтернатів або психлікарень. І альтернативи цим закладам в Україні майже немає...

На маленькій сцені, де майже немає декорацій, іде вистава. Молоді актори активно експериментують — ведуть діалоги із залою, обговорюють поведінку своїх героїв, сперечаються. «Нічого особливого» — можна було б сказати, якби не йшлося про виставу «Ідіот» у Київській міській психіатричній лікарні імені Павлова.

Сенс фрази «Чужих дітей не буває» я добре зрозуміла після того, як дізналася про проект «Чорнобильські діти», що вже восьмий рік діє в Австрії. Його ініціатор та керівник Альфред Леволь разом зі своїми друзями започаткував добру справу 2001 року. Відтак щоліта на тритижневому літньому відпочинку та оздоровленні в Австрії побували сорок два малюки. Це діти ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС із міст Антрацит та Сватове на Луганщині.

«Життя таке коротке, поспішайте творити добро».

Читати класика і чути власне серце — дві великі різниці, як кажуть одесити. Знаю чоловіка, який любить, повчально витримавши паузу перед черговим тостом, довго і красиво розводитись про те, як важливо любити ближніх і допомагати нужденним. І вже в «кулуарах» вечірки, без мікрофона, дратується, як дістали його жебраки на київських вулицях і постери про допомогу хворим діткам, якими, мовляв, «засіяне» метро. У нього розкішна бібліотека, красиві корінці фоліантів відчужено виблискують за дверцятами книжкової шафи. Не знаю, чи брав він до рук томик Довженка (як, зрештою, і будь–яку з інших своїх коштовних книжок), але переконана — у його світобаченні від цього землетрусу не відбудеться.

Нині іпотечний кредит для більшості його власників, наче страшний сон. Платити його без затягування пасків удається одиницям. А «грудна жаба» (квартири ж, гляньте, як подешевшали!) тисне, напевно, на всіх. Як тепер гасити борги, розписані до пенсії, коли грошей ледь вистачає на найнеобхідніше? Країною крокує безробіття, долар став грошовим «делікатесом», а зарплати страждають на дистрофію. А банки, як на зло, мають гарну пам’ять і не хочуть забувати про видані кредити.
Експерти, тим часом, запевняють: примусової «депортації» боятися не варто. А ось зі здоровим сном і «бездефіцитним» сімейним бюджетом доведеться–таки попрощатися.

Першими сигнал тривоги подали борці проти ВІЛ/СНІДу в Україні. Вони стривожені тим, що найефективніші засоби захисту — презервативи — стають не доступними для молоді через надмірно високі ціни. Так, уже сьогодні фармацевти реєструють падіння попиту на презервативи в 1,5—2 рази. Як повідомили «УМ» у Фонді «АНТИСНІД», зростання цін на найпопулярніші бренди презервативів розпочалося ще наприкінці 2008 року через фінансову кризу і значні коливання курсу гривні.

Йдеться не лише про «нову–стару» ідею: бодай мінімальні кошти на її реалізацію мають бути закладені в обласному бюджеті через обласну програму «Молодь Полтавщини» на 2009—2011 роки. На цьому днями наголошували учасники обговорення проекту згаданої програми, «трудові» пункти якої потрібні не лише для того, щоб дідусі–бабусі та батьки сьогоднішніх юнаків і дівчат ностальгійно згадали колишні студентські будівельні загони, шкільні виробничі або «тимурівські» бригади тощо.