«За що мені вимкнули світло?..»

12.08.2009

Марина ТКАЧУК

Алексія могла б стати моделлю.

«Я завила вовком — моя дитина осліпла!»

То був звичайний жовтневий вечір: миколаївська восьмикласниця Алексія Юхименко поверталася додому з англійської. «Я підійшла до під’їзду, відчинила двері... — розповідає дівчина, — на першому поверсі світла не було — лише на другому. «Швиденько проскочу», — подумала я і зробила крок... Навіть не зрозуміла, що тоді сталося — просто здалося, що голова розкололася навпіл, усе попливло перед очима... Лише встигла розгледіти у дверях високого чоловіка в капюшоні, який вискочив на вулицю. Я ледве йшла, тримаючись за перила... І ще думала: «Дивно, чому ніде немає світла?..». Ледве доповзла до нашої квартири й натисла на дзвінок... Прокинулася від жахливого болю, я кудись їхала... Рукою помацала — голова чимось замотана. «Куди ми їдемо, що відбувається? Боже, чому так боляче?» — питаю. «Лежи тихенько, — почула я стривожений голос мами. — На тебе в під’їзді напали, вдарили по голові, ми їдемо в лікарню... » Знову біль — і провалля...»

Чотири дні Алексія Юхименко пролежала в комі, а біля неї днювала і ночувала мама. Лікарі скажуть потім, що дівчину від смерті врятував хутряний капюшон... «Нарешті на п’ятий день вона прокинулася, — згадує ті страшні дні мама Катерина, і її очі стають вологими, — нейрохірург–травматолог світить Алі у зіницю ліхтариком і питає: «Світло бачиш?». А вона відповідає: «А що, хіба щось світить?»... Усі замовкли, я ж не стрималася — просто завила вовком... Так, вона вижила, але ж моя дитина осліпла!»

«Віддайте дочці мої очі!»

Почалося зовсім інше життя. Три тижні дівчина була повністю незряча, а згодом, після операцій, почалися метаморфози: спочатку в очах усе було молочного кольору, потім чорно–біло, потім переплуталися кольори — помаранчевий сніг і зелене небо. А згодом усе стабілізувалося — майже 60 відсотків зору! Аля знову писала, вчилася, читала. Але зір раптово почав утікати, як пісок крізь пальці. Одного ранку дівчина прокинулася і вжахнулася — одне око нічого не бачило. Лікарі лише розвели руками й поставили діагноз «атрофія зорових нервів як наслідок черепно–мозкової травми». Уже й друге око з катастрофічною швидкістю сліпло. «Нам лікарі сказали прямо: змиріться, це не лікується, — згадує Катерина, — максимум півроку — і почнеться очевидне відмирання тканин, око доведеться видалити. Вчіть дитину вже зараз рухатися по квартирі, що де стоїть. А краще всього, наша вам порада, — віддайте її у спецінтернат для незрячих... У мене почалася істерика, я стала благати: «Візьміть мої очі й пересадіть дитині!». На що лікар відповіла: «Такі операції ми не робимо».

Це був найважчий період у житті Юхименків. Алечка почала думати про самогубство — були й спроби різати вени, і таблетки пила. Бог милував — мама завжди опинялася поруч. «Для себе я вже все вирішила, — писатиме дівчина у своєму щоденнику, — не буду ні для кого тягарем... Балкон я знайду наосліп... три секунди польоту — і все...»

Цей крик душі дівчини прочитала в інтернеті миколаївська журналістка і почала закликати небайдужих допомогти дитині. «Ми дізналися, що у Всеросійському центрі очної пластичної хірургії в Уфі зі стовбурових клітин навчилися вирощувати зоровий нерв і навіть саме око, — каже мама Алі, — відправили туди запит, і нам дали шанс — сказали, що чекають. Але коли ми дізналися, що операція коштує десять тисяч доларів, руки опустилися: у нас, крім Алексії, підростає ще двоє дівчаток, а в мене пенсія з догляду за дитиною–інвалідом 700 гривень. Ця сума була для нас непідйомна». Однак світ не без добрих людей: із подачі журналістів про Алю заговорив весь інтернет, волонтери обклеїли листівками увесь Миколаїв, а після публікацій у центральній пресі, телесюжетів дівчина стала знаменитою — почали надходити гроші. «Нам допомогло стільки людей! — каже Катерина — стільки добрий слів ми почули. Потрібну суму вдалося зібрати швидко, і ми поїхали в Уфу».

На той час Алекса була майже повністю сліпа, і лікар не давав жодних шансів: процес реабілітації дуже тривалий — загинуло майже вісім сантиметрів нерву, потрібно щонайменше шість операцій. Але ризикнути вирішили, і надскладну операцію зробили. Потім, під час огляду, лікар посвітить в око Алексі, і та аж підстрибне. Це була неймовірна радість: після півроку темряви око реагує — воно живе, можна рятувати!

Під час операції Аля читає свої вірші

Фахівці пояснили, що лікувати Алексію доведеться поетапно — робити операції кожні три місяці. Дві з них в Уфі вже зробили. І сьогодні Алекса вже бачить приблизно на відстані двох метрів. Аля ожила! Дівчинка пише чудові вірші й оповідання (а мама в неї мусить ночами «підпрацьовувати» стенографістом), мріє закінчити навчання і стати соціальним психологом.

За ці майже три роки боротьби за повноцінне життя дівчинка перенесла 11 операцій, які «посадили» їй серце — тепер більше не можна робити загальний наркоз. Тому під час операцій, аби відволіктися від болю, Алекса співає лікарям, читає свої вірші. Мужність 16–річної дівчинки надихнула чимало хворих на боротьбу з недугою, їй присвячують книжки і збираються навіть зняти фільм. Алекса Юхименко стала лауреатом української премії «Гордість Країни–2008» (у номінації «Всім світом»). Від Фонду Пінчука дівчинці вручили 14 тисяч гривень, ще п’ять тисяч передали за лаштунками від соліста «Другої ріки» Валерія Харчишина.

Однак на наступну обов’язкову операцію половини коштів не вистачає. Аби не втратити позитивну динаміку, її Алексі мали зробити ще у червні. А зараз уже серпень... «Ми запізнюємося, боїмося втратити здобуте і дуже сподіваємося, що небайдужі люди вкотре допоможуть нам зібрати необхідну суму, бо самі ми не подужаємо, — каже Катерина, — ми пройшли ж лише півдороги... Що таке 6 процентів зору, що таке 2 метри?..»

Аби заробити на операцію, Алекса навіть брала участь у фотосесії (ще до трагедії у неї був успішний досвід роботи моделлю). Фотограф, який робила зйомку, навіть не здогадувалася, що перед нею незряча дівчина... Аля зароблені гроші поклала в «операційний» конверт: «Я буду боротися! Не хочу жити в темряві».