П’ятирічна Влада і дворічний Каміл урятувалися тільки тому, що набридли своїм пронизливим криком сусідам. Утомившись слухати телевізор на повну гучність, ті викликали співробітників міліції. Якби правоохоронці зустрілися з матір’ю дітлахів кількома днями пізніше, могло б статися непоправне.

Чи здатен чоловік сам, без жінки, виховати дитину — можна не відповідати. Траплялося. Чи може він виховувати одночасно п’ятьох дітей? Це вже складніше питання, але й на нього, напруживши уяву, можна відповісти ствердно. Але якщо його конкретизувати й поставити так: чи можна ростити дітей в умовах сучасного шахтарського селища на Луганщині, і щоб діти були доглянутими, нагодованими, щоб повноцінну освіту отримали... Тут уже жодної уяви не вистачить.

Кохання з першого погляду, красиве весілля, романтичний медовий місяць... Наповнені почуттями, Наталя з Костею радісно планували майбутнє. Просторий і світлий дім, який вони збудують, буде завжди відкритий для друзів і обов’язково сповнений щасливого дитячого щебету.

Однак минали роки, а лелека вперто обминав їхнє обійстя. Чому Наталя не вагітніє? Значить, ще не час, заспокоювали вони себе, і не варто квапити життя. Але настала пора, коли питання про дитину вийшло на перший план. І почалися поневіряння медичними центрами... І скрізь — неодмінно обнадійливе: «Все у вас вийде, тільки спробуйте ще ось це...» «Ось це» — болючі уколи, виснажливі маніпуляції, інтим «за розкладом» — щоразу розбивалось, як хвиля об берег. Бо наставали чергові «важливі дні», а з ними — гірке усвідомлення: знову невдача. Вершина цього виснажливого шляху — ЕКО, запліднення у пробірці. Тривала підготовка, непрості процедури, очікування із завмиранням серця... «Ура, затримка!» Але з виразу обличчя лікаря Наталя зрозуміла: щось не так. Молода жінка й досі не може спокійно згадувати той «фатальний ранок» у Донецькому центрі репродукції. «Здавалося, сонце згасло. Який сенс жити далі, я більше не витримаю...» Але пропозицію лікаря повторити спробу Костя відхилив відразу. «Сімейний бюджет нам цілком дозволяв пройти цим шляхом ще не раз, — пояснює чоловік, — проте я не хотів більше ризикувати здоров’ям дружини. Ясно, що ці понаднормові дози гормонів не минають безслідно...»

Однак не міг Костя уявити й іншого: невже ніколи в житті ніхто не назве його татком? «Довго ходив пригнічений... А одного дня мені раптом аж світ розвиднівся. Якщо є люди, сказав я собі, які залишають своїх дітей у дитбудинках, то мають же бути й ті, хто стає для цих малюків батьками!»

— Галино Михайлівно, як за ці 20 років склалися долі ваших випускників?

— По–різному. Багато хто присвятив себе музиці, але навіть той, хто відійшов безпосередньо від кобзарства, якимось чином торкається мистецтва.

Не тільки для стрітівчан та жителів навколишніх сіл кобзарський фестиваль став знаковою подією літа — за місяць до його початку у Стрітівку, що за 70 кілометрів від Києва, телефонували з усіх куточків України і навіть з–за кордону. «Чи правда, що у вас там готується свято кобзарського духу?» — цікавилися у директора Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Галини Іванової. «Так, приїжджайте!» — запрошувала Галина Михайлівна кожного, хоча сама не була до кінця певна, чи відбудеться дійство, до якого вона зі своїми підопічними готувалася понад рік. Фінансова криза, спонсори, які не поспішають підтримувати мистецтво, надто — кобзарське... Але директор школи разом з однодумцями вірила: якщо двадцять років тому, організовуючи цю школу, їм вдалося здолати й радянські ідеологічні та чиновницькі мури, то й фестиваль на честь ювілею закладу відбудеться.

Журналісти «УМ» і самі спробували «скуштувати» тіньового азарту, тобто — знайти «підпільників». Але не все так просто. Спочатку направилися у відомі гральні заклади навколо станції метро «Шулявська». Утім власники цих точок, мабуть, таки виявилися законослухняними — усі заклади були зачинені. Щоправда, одне казино, де знайомі раніше любили поставити 50 гривень на «червоне» чи «чорне», було зачинене зсередини... простою дровинякою! Проте вже за два дні двері закладу відчинилися, але з’ясувалося, що відтепер тут ломбард. Хоча на зачинений поверх, де, власне, крутили рулетку, час від часу заходять–виходять якісь люди. Вивіску «Казино Шулявка» ніхто не знімав. Це притаманно багатьом колишнім точкам азарту як у Києві, так і на досліджених «УМ» околицях столиці — в Ірпені, Бучі, Вишгороді тощо. Зачинені двері ні про що не говорять. Хоча у тому ж Ірпені власник дрібної точки «Капітал» на вулиці Жовтневій лише тиждень тому на очах автора спішно вивіз гральні автомати на вантажівці у невідомому напрямку. Після заборони грального бізнесу його точка два тижні спокійно працювала задля спраглих до азарту місцевих школярів (освітній заклад розташовано поруч).

Любителі азартних ігор майже місяць як стали правопорушниками. Аби потрапити в обійми рідних (і вже протизаконних) гральних автоматів чи казино, українські ігромани вчать паролі й переходять на нічну «вахту». А гральні заклади «прикидаються» гуртками з вишивки чи клубами любителів доміно. І однаково працюють — під напівзаплющеним «пильним оком» міліціонерів. Операція з ліквідації грального бізнесу провалилася, підприємці працюють нелегально — це визнає уже й Прем’єр Юлія Тимошенко. Замість викорінення зла в особі «одноруких бандитів» держава отримала пристойну мігрень — втрату інвестиційної привабливості через спонтанне знищення бізнесу, понад 200 тисяч нових безробітних, мільйонні борги перед підприємцями і нову «кримінальщину».

Будь–які спроби замаху на пільги українці зазвичай сприймають «у штики». Тому навряд чи кому сподобається «пільгова» ініціатива Міністерства праці на мотив київського мера Леоніда Черновецького (ідея забрати в багатих і віддати бідним першою прийшла у його світлу голову). Основна думка майбутньої реформи: допомога має бути адресною, і лише тому, хто її дійсно потребує. Бо наше законодавство гарантує підтримку як справді малозабезпеченим, так і дуже забезпеченим (класичний приклад — безкоштовний проїзд у громадському транспорті для народних депутатів). Деякі з країн пострадянського табору вже пішли таким шляхом: передивилися свої пільги і надають їх лише дуже нужденним. Україні також потрібно змінювати ставлення населення до соціальної допомоги. І економічна криза, вважають фахівці, є найсприятливішим для цього часом. Що це означатиме на практиці, «УМ» дізнавалася на семінарі «Система соціальної допомоги в Україні та шляхи її удосконалення», що пройшов у Києві.

Про цю людину ще писатимуть книжки та зніматимуть фільми. Йосип Тереля належав до найвідоміших українських дисидентів. Мало кому з них довелося на собі «скуштувати» увесь набір репресивної системи — концтабори, «психушки», камери–одиночки, заслання і, нарешті, видворення із СРСР. Загальний термін переслідувань — 23 роки. Його прізвище довгий час паплюжилося зі сторінок комуністичної преси. А поміж тим, єдине, чого хотів уродженець села Келечин на Міжгірщині, аби Україна була українською.

Мати багатодітну родину в Україні — значить наражати себе на злидні. Напевне, тому українська традиція багатодітних сімей вже ніколи не стане масовою. Але попри складнощі українці народжують! І вперше держава помічає такі родини — вже другий рік в Україні діє спільна програма бізнесу і влади, ініційована Президентом України задля підтримки багатодітних родин. Поки що допомагають житлом та грішми лише найбільш незахищеним сім’ям, де виховують більше десяти дітей. Але у планах — подати руку допомоги кожній українській багатодітній родині. А їх у нас майже 235 тисяч!