Кабмін вигадав чергові побори для вітчизняного малого бізнесу. Саме в кризу уряд згадав про підприємців, що сплачують страхові внески за спрощеною системою — єдиним податком. Отож з 1 травня пенсійні відрахування для таких бізнесменів зростуть більш ніж удвічі. Експерти тим часом наголошують: таке рішення вже десяток років назрівало, однак зараз не найкращий для нього час. Підприємці, які й так ледь зводять кінці з кінцями, не надто раді нововведенням і погрожують відійти «у тінь». А опоненти урядовців узагалі називають це рішення незаконним і прогнозують зливу судових позовів до держави.

Відомий в усьому світі фотожурналіст Рюїчі Хірокава, редактор журналу «Дні Японії», потрапивши у Чорнобильську зону одного разу, назавжди втратив спокій. Тепер він постійно переймається долею постраждалих людей. Рюїчі Хірокава, який свого часу висвітлював війну в Лівані й допомагав місцевим дітлахам, створив «Чорнобильський дитячий фонд Японії» — він за час існування допоміг 12 тисячам маленьких чорнобильців. Японські благодійники надавали українським медикам дороговартісну апаратуру, медикаменти, створили для постраждалих дітей санаторії. Уже 20 років поспіль Рюїчі Хірокава навідується в Чорнобиль, видав про нього чимало книжок та фотоальбомів, організував у різних країнах понад сотню виставок, зняв десяток телепередач. Цього року він знову приїхав до України: каже, інтерес до Чорнобиля згасає, однак мовчазна «війна» людей із радіацією так само триває. І світ повинен про це знати!

Учора — напередодні чергових роковин аварії — у Чорнобильській зоні влаштували церемонію з нагоди завершення будівництва промислового комплексу поводження з твердими радіоактивними відходами та передачі його українській стороні. В урочистому заході, зокрема, взяли участь міністр із надзвичайних ситуацій Володимир Шандра та голова представництва Європейської комісії в Україні Жозе Тейшейра. Комплекс профінансував значною мірою Євросоюз, а збудувала німецька фірма RWE NUKEM GmbH. Новий промоб’єкт призначений для приймання, переробки і захоронення твердих радіоактивних відходів ЧАЕС.
Завершення ПКПТРВ — справа хороша і важлива, однак усе ж належить до «другого ешелону». А в першому — величезний довгостроковий проект: так званий «Новий безпечний конфайнмент» (НБК). «Конфайнмент» — саме така тепер усталена англійська назва «саркофага №2», що має накрити той, що був зведений у пожежному порядку ще в листопаді 1986 року. Адже, хоч би що казали про безпечність Чорнобиля, небезпеку він приховує неабияку. За збігом обставин, введення в експлуатацію «конфайнмента» передбачено на весну 2012 року. Коли складали плани, про можливість проведення в Україні Євро–2012 не доводилося і мріяти. А тепер виходить, що підготовка до футбольного чемпіонату Європи і зведення «Укриття–2» на ЧАЕС відбуваються паралельними курсами. І якщо до футбольного форуму треба витрачати власні гроші, то «конфайнмент» має оплатити та сама Європа. Власне, встигати ніби й необов’язково, але план є план.

В Україні подорожчання продуктів напередодні Великодня таке ж традиційне, як і крашанки та духмяні паски на святковому столі. Тому, готуючись запакувати холодильник усілякою смакотою, українці розуміють: хоч–не–хоч, а переплатити доведеться. Попри економічну скруту, традицій дотримуватися мусимо і цьогоріч: напередодні Великодня, зазначають експерти, «продуктовий кошик» українця подорожчає щонайменше на 30 відсотків.

Україна, як жодна інша держава у світі, може похизуватися цілою армією молодих і повних наснаги пенсіонерів. Щороку частка українців, які перебувають на заслуженому відпочинку, зростає. І не тільки тому, що нація старіє, і, природно, більшає кількість людей пенсійного віку — у нашій державі діє чимало пільг, користуючись якими власник «особливої» професії може стати пенсіонером не в 55—60 років, а вже у 35.
Фахівці попереджають: ситуація з пільговими пенсіями ставить під загрозу наповнення Пенсійного фонду, адже вже й зараз пенсіонерів майже стільки ж, як і працюючих українців. А тому професії, які вимагають жертв від здоров’я, мовляв, слід зробити максимально безпечними, а термін перебування на шкідливому виробництві — законодавчо обмежити. Лише тоді потреб у пільговій пенсії не буде.

Відомий вислів: ставлення до дітей віддзеркалює рівень розвитку суспільства, проектується на нашу ситуацію часом трагічно. Теоретично, на словах, дбаємо про права дитини, але переважно на глобальному рівні: право на освіту, на відпочинок, безпечне довкілля... На жаль, непоодинокі приклади свідчать, що багато дітей потребують значно банальнішого — просто вдосталь поїсти, уникнути знущань і навіть... катувань із боку найрідніших людей.

Спершу — лист, який наша редакція отримала днями з села Борщагівка Погребищенського району на Вінниччині.
«Пишу вам від імені всієї нашої Борщагівської загальноосвітньої школи І–ІІІ рівнів акредитації, — пише Григорій Хлівний, класний керівник 6 класу. — Вся країна пам’ятає милу дівчинку Настю Овчар. Тоді, в далекому 2005–му, і ваша газета постійно інформувала про долю цієї героїчної дитини, яка винесла з вогню молодшу сестричку, сама ледве залишившись живою. Нещодавно на годині спілкування ми читали вашу статтю про нинішнє життя Настуні, щиро раді за неї. На її лікування свого часу збирали кошти своїм шкільним колективом.

Керманича ДУС Ігоря Тарасюка назвати публічним політиком важко — «завгосп» Президента не бачить нічого одіозного чи вкрай поважного у своїй роботі, щоб про неї часто говорити з журналістами, — мовляв, звичайна менеджерська праця. У кабінеті Ігоря Тарасюка (а знаходиться Державне управління справами у секретаріаті Президента) пахне старовиною. На стінах — гобелени (вони, правда, не дуже «літні» — дипломні роботи випускників Косівського інституту декоративного мистецтва), на столах — старовинні Євангеліє та домашні ікони. «Це подарунки, я навіть не знаю походження цих речей, їхню історію, — пояснює Ігор Тарасюк і бере до рук зі столу глиняну посудину, з якої на підлогу сиплеться пісок. — Цей глечик, кажуть, справжній, старовинний — начебто з періоду Херсонесу. Але я підозрюю, що це підробка». Таких, очевидно, не буде в експозиції Мистецького арсеналу, проектом якого опікується успішний бізнесмен, — там усе планується на найвищому рівні. Ігор Тарасюк запевняє: українцям подібні об’єкти вкрай необхідні. Навіть в умовах кризи. А зекономити знайдеться на чому — наприклад, на чиновниках.
Про те, як Державне управління справами виселяє колишніх міністрів із дач і намагається урізати їм комунальні пільги, що планує робити з держаними резиденціями і меблями Кучми, Ігор Тарасюк розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Україні молодій».

Місяць тому колишній стерновий парламенту Арсеній Яценюк здійснив тривале політичне турне західноукраїнськими землями, засіваючи їх зернами «Фронту змін». Душевним епізодом програми його перебування на Львівщині стали відвідини увечері 22 лютого затишного дитячого будинку сімейного типу в селищі Дубляни, де, як повідомили ЗМІ, екс–спікер зварив із дітлахами куліш і зіграв для них на фортепіано. Зустріч завершилася зворушливо і по–домашньому тепло, зважаючи й на котел, подарований поважним гостем для обігріву дитбудинку.
Власне, будь–яка допомога знедоленим дітям, передусім непоказна, без медійного галасу — богоугодна справа, хоча благодійні «сирітські» акції вітчизняного політикуму зазвичай навіюють сумніви щодо їхньої щирості. Можна скільки завгодно думати–гадати, чому Арсеній Петрович через день після Дублян, перебуваючи 24 лютого з «фронтовою» місією на Прикарпатті, хоч на кілька хвилин не навідався у розташоване під Івано–Франківськом село Ямниця, куди навіть ходить тролейбус №4. Певне, він забув, а челядники не нагадали, що рік тому ще в статусі голови ВРУ він офіційно взяв під опіку двох неповнолітніх зведених братів — Василя Мельника та Богдана Дмитрика, котрі після смерті матері живуть у старій хаті з 85–річною сліпою бабусею.

Зустрічаючи на вулиці інваліда на візку, хтось ховає погляд і похапцем прямує далі, інший — пропонує допомогу, аби здолати пандус (якщо, звісно, місто подбало про таку необхідну для цих людей річ) чи перейти дорогу. Однак про те, чи зручно людині пересуватися у візку, зазвичай думати не прийнято. Принаймні серед тих, чий рух не обмежують фізичні проблеми, таке запитання навряд чи виникне. Або здасться неетичним. Допіру в Україні цю тему практично не порушували, а поза тим вона гостро хвилює щонайменше десять відсотків наших співгромадян. Візки, без яких людям з особливими фізичними потребами неможливо дістатися до жодного соціально важливого об’єкта, виявляється, можуть бути не лише незручними, практично не пристосованими для нормального функціонування, а й навіть... руйнувати життя. Пробити «стіну мовчання» вирішили учасники проекту «Безпека та комфорт інвалідних візків», оприлюднивши дані незалежного тестування якості такої продукції. Результати — невтішні. Але надія є...