«Он по телевізору показували притулки для тварин. То чого ж у нас живу людину немає де приткнуть?» — дивується 52–річний черкаський інвалід Іван Таскаєв. Він сидить на матраці під своїм будинком у Черкасах на вулиці Енгельса, 172. Так бомжує вже місяць. Іван Іванович розмовляє не зовсім чітко. У нього давня травма голови: багато років тому невідомий у парку вдарив його у скроню молотком. Через це став інвалідом.

Наша країна практично безперервно хворіє. Хворіє виборами. Не встигнуть закінчитися президентські, починаються парламентські, а там, дивись, і дострокові, щоб не розслаблялися. Хіба тут дійдуть руки до реформи соціальної системи? Більше того, після кожних виборів розділи статей про пільги та соціальні виплати навпаки приростають усе новими і новими пунктами. І якщо ініціатива Президента України Віктора Ющенка про виплату допомоги при народженні дитини, визнають фахівці Мінпраці, реально допомогла покращити демографічну ситуацію в країні, то чи такими ж ефективними є інші пільги, чимала частина яких дісталася у спадок від Радянського Союзу?

Наша анкета, з відповідними запитаннями була двічі надрукована в червневих номерах газети «Україна молода» і розповсюджена через мережу Всеукраїнської асоціації політичних наук (ВАПН) та Центру політичних комунікацій Університету «Україна». Які ж результати цього опитування?

Стереотипи — річ серйозна, тож словосполучення «гендерна рівність» більшість із нас трактує як права жінок, їхні запити і потреби. Говорити про захист чоловіків щонайменше — моветон, глобальніше — несусвітня дурниця. Саме так реагує переконлива більшість опитаних недавно соціологами українців. Однак це зовсім не означає, що проблем у «сильної статі» менше, ніж у «прекрасної». Від чого ж внутрішньо потерпає сучасний український чоловік?

Пенсіонери і мами з маленькими дітьми масово судяться з дер­ж­авою за гроші, які їм заборгували в 2006—2008 роках. Проте рішення на їхню користь зовсім не означає виплат. Сотні тисяч громадян опинились у заручниках популістських загравань, не забезпечених гривнею.

Боротьба Харкова за право прийняти матчі Євро–2012 принесла місту як мінімум два неймовірні результати: об’єднала до цього непримиренну керівну еліту навколо спільної ідеї і перетворила місто на один великий будівельний майданчик.

Перший у Києві квітковий годинник, який відкрили на майдані Незалежності 23 серпня, не встиг простояти і двох днів. Після святкування механізм годинника довелося демонтувати і відправити на діагностику.

Кажуть, чудес не буває. Але в нашій країні вони все–таки трапляються. Скажіть, придбати двокімнатну квартиру на бульварі Вернадського в Києві за п’ять тисяч доларів — хіба це не диво? Ще дивовижніше, що ця угода відбулася без участі господарів помешкання. Власники квартири (тепер нібито колишні) — 88–річна Валентина Іванівна Житницька, інвалід 1–ї групи, та її 55–річна дочка, інвалід 2–ї групи Наталя Петрівна, не лише не отримали за свою квартиру жодної копійки, вони довгий час навіть не здогадувалися, що їхня квартира їм більше не належить...

Жінки дізналися про продаж житла несподівано — їхню поштову скриньку почали завалювати листами з вимогою виселятися з квартири, яка вже нібито має інших власників. Нові господарі звернулися в ЖЕК та оформили всі комунальні платежі на себе. Таким чином вони позбавили жінок усіх пільг. Тепер Валентина Іванівна, заслужений вчитель України, перший президент Малої академії наук, ветеран Великої Вітчизняної війни та інвалід 1–ї групи отримує непосильні для її пенсії рахунки за комунальні послуги.

Але найгірше, плаче Валентина Іванівна, — це жити в постійному очікуванні біди: будь–якого дня їх можуть викинути на вулицю. «Я знаю, що це нерозумно, але ми з Наталкою вирішили: як прийдуть виселяти нас, відкрутимо газ і зачинимось зсередини...», — плаче жінка.

Валентина Савранська уже не один тиждень оббиває пороги різних інстанцій та збирає документи, щоб через суд довести: вона не мертва, а жива й здорова. Ще кілька років тому Соснівський районний суд визнав жінку «безвісти відсутньою». Таку шокуючу новину черкащанка дізналася зовсім випадково. Вісім років вона працювала в Італії, висилаючи рідним в Україну гроші, а за цей час її чоловік Петро встиг не тільки розлучитися з дружиною, а ще й зробити її безвісти зниклою.

Всеукраїнська акція «Відродимо Запорозьку Січ!», як відомо, стартувала 19 червня. До благородної справи небайдужі українці долучаються з огляду на «реалії» власного гаманця: успішні бізнесмени, підприємці й особи юридичні стають меценатами, а пересічні громадяни поповнюють спеціальний рахунок дзвінками на телефон: 8–900–300–10–90 чи SMS–повідомленнями на короткий номер: 1090 (у такий спосіб автор цих рядків додав і свої дві десятки до «огривлення» об’єктів історико–культурного комплексу). Усього ж, як повідомив заступник голови Верховної Ради Микола Томенко, зібрано вже понад 100 тисяч гривень, яких вистачить для встановлення протипожежної безпеки й внутрішнього оздоблення церкви козацької доби.