Містечко Алмазна налічує не більше семи тисяч мешканців, однак приблизно за півтора століття свого існування цей населений пункт встиг подарувати першій державі робітників та селян кілька постатей, яких сьогодні прийнято оцінювати, скажемо так, як неоднозначні. Наприклад, політичного оглядача газети «Правда», очільника Радянського комітету захисту миру Юрія Жукова. Старші покоління мають пам’ятати цього невтомного пропагандиста антинатовських та антиамериканських ідей. Бо якщо міряти за кількістю відведеного йому на Центральному телебаченні екранного часу — Юрій (Георгій) Олександрович набагато випереджав за популярністю Аллу Пугачову, Софію Ротару та Йосипа Кобзона разом узятих.

Гетьман Мазепа вважав, що однією з підвалин державної могутності є міцний шлюб і непорушні родинні стосунки її провідників. У гетьманській Україні культурі залицяння, освідченню в коханні навчали спудеїв у академії та колегіях.

Комісія батуринських духовних сановників не лише розробляла правила літературної української мови та перекладала з іноземних художні й теологічні твори. До її інтересів належав догляд за дотриманням духовної та етикетної культури, зокрема вживання титулів і звернень. Крім цього, ще існували найлютіші церковні суди (київського митрополита, архієпископські), що в другій половині XVII ст. розглядали рішення про зраду, перелюбство, відьмарство, чаклунство.

Гетьмани не випадково прагнули міжнародного визнання України — це зміцнювало статус України як держави.
Іван Мазепа запрошував до себе «повпредів» найвпливовіших європейських та азіатських правителів. Деякі іноземні посли постійно проживали в Україні, хоча, у сучасному розумінні, не мали посольських приміщень. Інші — не мали офіційного статусу й називалися в ту епоху резидентами, перебуваючи фактично на правах гетьманських радників. Серед постійних резидентів варто назвати молодого генерала Понятовського (майбутнього польського короля), який пообіцяв Мазепі у випадку українсько–шведського військового союзу допомогу польської армії. Цього не сталося з невідомих причин, але Понятовський разом з Мазепою та Карлом ХІІ брав участь в усіх військових кампаніях.

Годі в українській історіографії шукати праць про державну церемонію та придворне життя Батурина за Мазепи. Останні дослідження («Україна — козацька держава» Валерія Шевчука й Сергія Павленка) лише побіжно вказують на поодинокі архівні факти з культури гетьманського правління. Але саме аналіз державної та придворної культури правителя і генеральних старшин можуть розкрити приховані таємниці гетьманської держави, її сутність та призначення. Козацькі повстання проти Речі Посполитої мали лише військовий порядок і церемонію. За часів революції Хмельницького ставилася мета мілітарного виборювання української самостійності. Тому про усталену державну церемонію можна стверджувати лише за кілька десятиліть генези гетьманського правління — наприкінці XVII ст., в епоху високого бароко часів Самойловича та Мазепи.
Певний дефіцит інформації є ще й тому, що під час руйнування Батурина соратником Петра І Меншиковим у 1708 році архіви були знищені. Крім того, немає народних пісень, пов’язаних із правлінням гетьманів у Батурині, та навіть легенд, подібних до побрехень­о­к про пошуки захованих скарбів Павла Полуботка. Але однак почнемо мандрівку в барокову епоху України, її побут, етикет, звичаї, стосунки між людьми та владою...

Запитайте будь–кого з наших громадян, що таке «3 вересня». Навряд чи хто–небудь, навіть зі старшого покоління, відповість вам. А запитайте про «9 травня» — то майже всі згадають, що це — «День Перемоги» (дехто додасть: «над Німеччиною»). А 3 вересня — це також День Перемоги, тільки над Японією. «День Свята Перемоги над Японією», як було сформульовано в наказі Верховного головнокомандуючого І. Сталіна №373 від 03.09.1945. Ніхто цей наказ не скасовував, але ніхто цей день і не пам’ятає, і не святкує. Чому в СРСР «забули» про це «Свято Перемоги», пояснень може бути багато...Я не пропоную зараз шукати причини таких зигзагів радянської «історичної пам’яті», як не маю наміру брати до виконання наказ Сталіна і святкувати. Але вважаю, що, згадуючи про цей день в історії, ми маємо нагоду поміркувати над уроками тієї війни, яка почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу і закінчилася 2 вересня 1945 року підписанням акту про капітуляцію Японії. Війни, яку в усьому світі називають Другою світовою війною і яка в нас досі вважається нібито «чужою» війною.

Напевно, кожен народ має своїх легендарних розбійників — народних месників та борців проти соціальної несправедливості. Але не кожен народ уміє зробити з них міф, який донині вражає уяву сучасників. Усталений образ Олекси Довбуша настільки покритий лаком святковості та картинності, що частіше нагадує ширвжиткового гуцула з трембітою, ніж розбійника, від одного імені якого здригалося громадянство трьох держав. Правда, як завжди, виявляється набагато цікавішою за казку.

Ілюстроване 550-сторінкове видання «Іван Мазепа у сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» (Видавничий центр «Просвіта», 2006) цьогоріч на Всеукраїнському форумі видавців була визнана кращою книгою в номінації «Минувшина». Автори — професор Ростислав Радишевський та співробітник МШУ НАН України Володимир Свербигуз, послуговуючись підтримкою Наукового товариства ім. Шевченка (США), працювали над виданням три роки, вивчаючи архіви Польщі, Росії, західноєвропейських країн.

На відстані століть постать славетного гетьмана, його державні справи виявилися надзвичайно сучасними та модерними, гідними наслідування. Неможливо охопити всі його державні проекти: Київ та інші міста розбудовуються величними церквами та спорудами. Розробляється термін «українська нація». Розвиваються мистецькі проекти — наприклад, з'являється україномовний переспів Біблії у віршах Самійла Мокриєвича; на українській сцені вперше поставлено балет за твором Лаврентія Горки. Українська міська культура Гетьманщини набуває найбільшого розвитку.
Подібно до французького короля Людовика XIV гетьман Іван Мазепа правив мистецтвом і війною. А це означало, в задумах гетьмана, побудову вишуканої української барокової культури з проведенням періодичних невеликих переможних військових кампаній.

Імператор Карл своїм життям довів, що бувають справжні християнські політики. Метою його правління було реформування Австро-Угорської імперії, до складу якої на той час входила Західна Україна. У своєму «Маніфесті до народів» у розпал Першої світової війни він проголосив створення федерації з «правом кожної раси сформувати свою державну організацію на території власного поселення». У вирі розбрату, у лихолітті політичного заслання зберіг переконання миротворця. У 2004 році папа Іван-Павло II офіційно проголосив Карла Габсбурга блаженним «за творення миру і вірність Христу у вигнанні та хворобі».