Запитайте будь–кого з наших громадян, що таке «3 вересня». Навряд чи хто–небудь, навіть зі старшого покоління, відповість вам. А запитайте про «9 травня» — то майже всі згадають, що це — «День Перемоги» (дехто додасть: «над Німеччиною»). А 3 вересня — це також День Перемоги, тільки над Японією. «День Свята Перемоги над Японією», як було сформульовано в наказі Верховного головнокомандуючого І. Сталіна №373 від 03.09.1945. Ніхто цей наказ не скасовував, але ніхто цей день і не пам’ятає, і не святкує. Чому в СРСР «забули» про це «Свято Перемоги», пояснень може бути багато...Я не пропоную зараз шукати причини таких зигзагів радянської «історичної пам’яті», як не маю наміру брати до виконання наказ Сталіна і святкувати. Але вважаю, що, згадуючи про цей день в історії, ми маємо нагоду поміркувати над уроками тієї війни, яка почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу і закінчилася 2 вересня 1945 року підписанням акту про капітуляцію Японії. Війни, яку в усьому світі називають Другою світовою війною і яка в нас досі вважається нібито «чужою» війною.

Напевно, кожен народ має своїх легендарних розбійників — народних месників та борців проти соціальної несправедливості. Але не кожен народ уміє зробити з них міф, який донині вражає уяву сучасників. Усталений образ Олекси Довбуша настільки покритий лаком святковості та картинності, що частіше нагадує ширвжиткового гуцула з трембітою, ніж розбійника, від одного імені якого здригалося громадянство трьох держав. Правда, як завжди, виявляється набагато цікавішою за казку.

Ілюстроване 550-сторінкове видання «Іван Мазепа у сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» (Видавничий центр «Просвіта», 2006) цьогоріч на Всеукраїнському форумі видавців була визнана кращою книгою в номінації «Минувшина». Автори — професор Ростислав Радишевський та співробітник МШУ НАН України Володимир Свербигуз, послуговуючись підтримкою Наукового товариства ім. Шевченка (США), працювали над виданням три роки, вивчаючи архіви Польщі, Росії, західноєвропейських країн.

На відстані століть постать славетного гетьмана, його державні справи виявилися надзвичайно сучасними та модерними, гідними наслідування. Неможливо охопити всі його державні проекти: Київ та інші міста розбудовуються величними церквами та спорудами. Розробляється термін «українська нація». Розвиваються мистецькі проекти — наприклад, з'являється україномовний переспів Біблії у віршах Самійла Мокриєвича; на українській сцені вперше поставлено балет за твором Лаврентія Горки. Українська міська культура Гетьманщини набуває найбільшого розвитку.
Подібно до французького короля Людовика XIV гетьман Іван Мазепа правив мистецтвом і війною. А це означало, в задумах гетьмана, побудову вишуканої української барокової культури з проведенням періодичних невеликих переможних військових кампаній.

Імператор Карл своїм життям довів, що бувають справжні християнські політики. Метою його правління було реформування Австро-Угорської імперії, до складу якої на той час входила Західна Україна. У своєму «Маніфесті до народів» у розпал Першої світової війни він проголосив створення федерації з «правом кожної раси сформувати свою державну організацію на території власного поселення». У вирі розбрату, у лихолітті політичного заслання зберіг переконання миротворця. У 2004 році папа Іван-Павло II офіційно проголосив Карла Габсбурга блаженним «за творення миру і вірність Христу у вигнанні та хворобі».

Від мого будинку до царської фортеці Малої Скіфії — рукою подати. Достатньо перетнути дві вулиці поблизу готелю «Москва», пробратись захаращеними задвірками приватного сектору до Петрівських скель, легко перестрибнути через потік, що б'є з вузької вапнякової розщелини, а далі на скелястому виступі знайти стежину, яка й виведе на плато — охоронну заповідну територію. Якихось двадцять хвилин неспішної ходи — і нинішня кримська столиця, мов на долоні, постане перед очима в усьому архітектурному і ландшафтному розмаїтті. І ти залишаєшся наодинці з її прадавньою попередницею — Неаполем Скіфським.

Я приїхав до Мукачева, аби побачити те, чого нема. Побачити місто, яке ще в минулому столітті називали «маленьким Єрусалимом». Місто, в якому на тисячу мешканців припадало 478 євреїв. Нічого дивного: у 1930 році 47% мукачівців були іудеями. І це була найбільша національна громада міста. Вже за ними йшли угорці, українці, чехи, словаки, німці.

Ми приїхали подивитися унікальне місце в усій Східній та Центральній Європі. Вийшовши з електрички, пiшли до кар'єру. Був вихідний, а тому ми спокійно ходили між горами щебеню, табличками «Стій! Небезпечна зона!», велетенськими екскаваторами та вантажівками, колеса яких були більшими за наші немаленькі постаті.

«УМ» уже повідомляла, як святкуватимуть 100-річчя головного командира УПА на Тернопільщині та Івано-Франківщині. На жаль, попри відповідний указ Президента, приєднаються до святкування не всі регіони. Здебільшого ювілей відзначатимуть там, де сьогодні ветерани УПА мають статус ветеранів війни, а також шану і повагу. А в столиці ювілейну дату відзначатимуть громадські об'єднання.

30 червня «андеграундна» (тобто, неофіційна) Україна відзначатиме століття від дня народження головнокомандувача Української армії, про яку лідер антигітлерівської організації «Воююча Франція» генерал Шарль де Голль шанобливо сказав: «Якби я мав таку армію, як УПА, Німеччина ніколи б не захопила Францію».
Керівництво держави, Міністерства оборони та закордонних справ, Інститут національної пам'яті ще не винесли на державний рівень проблему увічнення пам'яті легендарного Романа Шухевича і питання про відповідальність правонаступників СРСР за злочинну «операцію» його знищення. Утім нез'ясованим залишається питання поховання останків командарма, нібито віднайдених восени 2005 року. «УМ» дослідила кілька ліній приватних розслідувань цієї таємниці. І наштовхнулася на сумні висновки.