Люди минулого часто діяли загадково. Чому, скажімо, княгиня Ольга помстилася древлянам за вбивство чоловіка, князя Ігоря, в такий чудернацький спосіб: через поховання живцем у човні і спалення у лазні? Чому Великий Київський князь Володимир Мономах писав своє «Повчання» нащадкам «на санях сидячи?». Чому середньовічний гончар, виготовляючи посуд для чаклунів, виконував ремісничі дії «шиворіт навиворіт» — у зворотному порядку? Чому про козака, який вирушав на війну, казали, що він мандрує «од схід сонця», тобто в західному напрямку?

Під впливом популярних публікацій серед широкого загалу склалася думка, що запорозьким козаком стати було не вельми важко. Треба було всього лише дістатися до Січі, там показати себе православним християнином і присягнути на вірність товариству. Насправді ж прийом у запорозькі козаки був складним іспитом, який витримували не всі. Багато хто з тих, що прибували на Січ, справжніми січовиками так і не ставали, а оселялися де–небудь на землях Війська Запорозького по зимівниках і хуторах, поповнюючи лави звичайних поселенців — «гніздюків», «бабіїв» і «гречкосіїв», як їх трохи зневажливо називали січовики–воїни.
Щоб стати козаком–запорожцем, лицарем, як вони самі себе називали, новоприбулий довгенько навчався військовій справі і традиціям січового товариства. На завершення мав ритуальне випробування, справжню ініціацію — посвячення в корпорацію запорожців, подібну до ритуалів середньовічних військових станів — лицарів, княжих дружинників.

У ці зимові дні 90 років тому, після затримки під Крутами, Київ окупували російські більшовики. Столицю УНР муравйовці буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито і Київського митрополита Володимира. Маловідомий факт: 9 лютого (27 січня за старим стилем) 1918 року в столиці загинули відомі українські генерали Яків Гандзюк та Яків Сафонов. Знаючи про наближення більшовиків до Києва, вони поспішали сюди, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні столиці. Але не знали, що цієї ж ночі урядовці УНР у паніці втекли з Києва, кинувши армію напризволяще. Заметільного ранку за шість кілометрів від столиці генеральське авто стало легкою здобиччю кулеметної застави більшовиків. «Братва, до нас генерали–мазепинці потрапили!» — радісно вигукували балтійські матроси. Вже підвечір генерали Гандзюк та Сафонов мужньо прийняли смерть...
Порівняно з боєм студентів під Крутами, цей епізод українсько–більшовицької війни 1917—1921 рр. фактично залишається білою плямою історії, а кілька публікацій істориків та відомих колекціонерів у пресі, які досліджували останній день генералів та долю їхніх нащадків, — не дає загальної картини, громадськості й досі мало що про це відомо. «Україна молода» вдячна прес–центру УСБУ в місті Києві за надання узагальнюючого матеріалу Олега Шевченка про останній день генералів УНР і їхнє незаслужене забуття сьогодні. Співробітник СБУ при підготовці статті враховував не лише розвідки окремих дослідників та нащадків героїв, а й цікаві архівні документи.

З часу загибелі видатного українського географа Степана Рудницького минуло понад 70 років. На жаль, і досі його ім’я відоме лише у вузьких наукових колах. А проте Степан Рудницький був першим українським науковцем, який здійснив географічні дослідження українських земель, розробив планове вивчення України в усіх ділянках географічної науки та започаткував картографічну справу. Він уперше створив загальний курс «Географія України». Ця книга вийшла в перекладі багатьма мовами світу.
Рудницький був академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН), членом–кореспондентом Віденської АН, членом–кореспондентом Королівського географічного товариства в Берліні і дійсним членом Чехословацького географічного товариства у Празі. Проте визнання у світі було перекреслено забуттям в Україні. 21 березня 1933 року органи ДПУ УРСР заарештували Степана Рудницького «як члена контрреволюційної організації, що займався шкідництвом та шпіонажем». Ученого було розстріляно 3 листопада 1937 року на Соловецьких островах. Повна реабілітація відбулася лише 1965 року. А 30 березня 1990 року Степана Рудницького було поновлено (посмертно) в складі Національної Академії наук України, звідки його було незаслужено виключено у січні 1934 року.

Під час концертів полтавських кобзарів неодмінно виконуються твори про Чураївну або Супруненка, нагадуючи про знаменитих полтавчан гетьманської доби. Про це варто нагадати, й не лише словами пісні. Тим більше, що широкому загалу, на жаль, не відома історія свого краю, і на Полтавщині вона чомусь мало популяризується.

14 грудня 1825 року на Сенатській площі в Петербурзі, коли на престол мав зійти Микола I, розпочалося повстання декабристів. Того дня на площу прийшли майже три тисячі солдатів та матросів, очолювані тридцятьма офіцерамидекабристами. Імператор ще за два тижні знав про підготовку заколоту. Втім, спочатку він справді розгубився.
До повстання на Сенатській площі декабристи старанно готувалися ще з 1821 року, коли в Україні було створене Південне товариство. Велася така підготовка і в тихому та мальовничому містечку на Черкащині — Кам’янці. Тут розташовувалася центральна садиба Катерини Давидової, матері декабриста Василя Давидова, який був одним із керівників Кам’янської управи.

Під час перенесення столиці Радянської України з Харкова до Києва у 1933—1934 роках для облаштунку заміської урядової резиденції проводилося обстеження підземних льохів колишнього Київського Межигірського монастиря. Тоді світом поповзли чутки, буцімто було знайдено бібліотеку Ярослава Мудрого та фоліанти часів гетьманської України. Наведена інформація ніколи не була офіційно підтверджена, а лише породила ще одну легенду навколо Межигірського Спаса.

З відновленням державного правління в Батурині українські гетьмани заклали меценатську традицію, до якої спонукали козацьку старшину. Подібно до давньоримського діяча Мецената, який започаткував пожертви для розвитку культури й отримання влади, в Україні в останній третині XVII ст. серед провідної верстви виникло змагання родових чеснот, благодійності та меценатства. Це був рушійний процес духовного розвитку суспільства. До меценатства закликали навіть в універсалах, як це зробив Іван Мазепа 1693 року:

Гетьманські клейноди виробляли майстри золотарського цеху. Таких фахівців не було в Батурині, вони працювали в Києві та інших містах. Гетьмани майже завжди віддавали перевагу київському золотарському цеху, адміністрація якого перебувала на Дніпрових схилах біля Києво–Печерської лаври, ближче до Микільського військового собору. За часів правління Івана Самойловича й Івана Мазепи Київським золотарським цехом керував гетьманський майстер, сніцер та ювелір Євстафій Золотар або Остап, що перебував під опікою капітули (духовного правління) Києво–Печерської лаври. Серед київських золотарів славилися майстерністю також Іван Равич, Роман Якимович, Олексій Іщенко, Іван Давидович.

В історії української гетьманської дипломатії проводилися таємні операції та вживалися шифри. Справжні шпигунські пристрасті вирували навколо політики Батурина, обмеженого московським підданством і вирішальними статтями українських гетьманів із царями. Достеменно відомо, що у зносинах з європейськими політиками використовували таємне письмо, де за загальним змістом після спеціальної обробки паперу (як правило, при підігріванні) відкривалися приховані записи. Листи гетьманів шифрували, а коди утаємничували.