Від мого будинку до царської фортеці Малої Скіфії — рукою подати. Достатньо перетнути дві вулиці поблизу готелю «Москва», пробратись захаращеними задвірками приватного сектору до Петрівських скель, легко перестрибнути через потік, що б'є з вузької вапнякової розщелини, а далі на скелястому виступі знайти стежину, яка й виведе на плато — охоронну заповідну територію. Якихось двадцять хвилин неспішної ходи — і нинішня кримська столиця, мов на долоні, постане перед очима в усьому архітектурному і ландшафтному розмаїтті. І ти залишаєшся наодинці з її прадавньою попередницею — Неаполем Скіфським.

Я приїхав до Мукачева, аби побачити те, чого нема. Побачити місто, яке ще в минулому столітті називали «маленьким Єрусалимом». Місто, в якому на тисячу мешканців припадало 478 євреїв. Нічого дивного: у 1930 році 47% мукачівців були іудеями. І це була найбільша національна громада міста. Вже за ними йшли угорці, українці, чехи, словаки, німці.

Ми приїхали подивитися унікальне місце в усій Східній та Центральній Європі. Вийшовши з електрички, пiшли до кар'єру. Був вихідний, а тому ми спокійно ходили між горами щебеню, табличками «Стій! Небезпечна зона!», велетенськими екскаваторами та вантажівками, колеса яких були більшими за наші немаленькі постаті.

«УМ» уже повідомляла, як святкуватимуть 100-річчя головного командира УПА на Тернопільщині та Івано-Франківщині. На жаль, попри відповідний указ Президента, приєднаються до святкування не всі регіони. Здебільшого ювілей відзначатимуть там, де сьогодні ветерани УПА мають статус ветеранів війни, а також шану і повагу. А в столиці ювілейну дату відзначатимуть громадські об'єднання.

30 червня «андеграундна» (тобто, неофіційна) Україна відзначатиме століття від дня народження головнокомандувача Української армії, про яку лідер антигітлерівської організації «Воююча Франція» генерал Шарль де Голль шанобливо сказав: «Якби я мав таку армію, як УПА, Німеччина ніколи б не захопила Францію».
Керівництво держави, Міністерства оборони та закордонних справ, Інститут національної пам'яті ще не винесли на державний рівень проблему увічнення пам'яті легендарного Романа Шухевича і питання про відповідальність правонаступників СРСР за злочинну «операцію» його знищення. Утім нез'ясованим залишається питання поховання останків командарма, нібито віднайдених восени 2005 року. «УМ» дослідила кілька ліній приватних розслідувань цієї таємниці. І наштовхнулася на сумні висновки.

25 червня 1972 року місто Дніпродзержинськ стало свідком страшних подій, що збiглися зi святкуванням Дня молоді. Увечері на центральних вулицях міста було повно військових, лунали постріли (щоправда, як потім з'ясувалося, холості), а перелякані мешканці розбігалися по домівках. Багато хто чекав на грюкіт у двері, адже за справу взялися не тільки місцева та обласна міліція, а й кадебешники. Для того були неабиякі підстави — народ підняв руку на «велику радянську владу»...

Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською.

Спомини про апокаліпсис початку війни продовжують залишатися відкритою раною — як таке могло статися? Ретельно спланований вакуум достовірної інформації протягом півстоліття заповнювали стандартні тексти, у яких старанно переписувалися одні й ті ж, директивно встановлені, міфи. Найважливішими питаннями, над «роз'ясненням» яких працювала вузька група безмежно відданих партії людей, були такі: чому в перші ж тижні війни Червона армія була розгромлена і більшою частиною взята в полон; чому вермахту вдалося дійти до калмицьких степів і кавказьких гір; чому пожежа війни докотилася до таких місць, де чужоземних загарбників не бачили з часів «великої смути» XVII століття, і більшу частину всіх жертв було покладено тільки для того, щоб до осені 1944 року повернути втрачене?

Тисячолітній дуб Максима Залізняка, який росте в Холодному Яру на хуторі Буда Чигиринського району Черкаської області, є німим свідком жахливої трагедії, що сталася тут 18 червня 1943 року. Тоді на леваді німці розстріляли 83 хуторян. На місці розстрілу тепер велика братська могила та пам'ятник матері з дитям на руках. А на камені викарбувані прізвища вбитих хуторян — здебільшого цілі родини.

Правління династії Габсбургів нашим краєм — велика і цікава сторінка історії. Саме тоді Чернівці з провінційного містечка перетворились у поважний торговельно-промисловий та фінансовий центр на сході імперії. Габсбурги були однією з найдовговічніших європейських монархічних династій, яка правила в Австрії 636 років — до 1918-го.