14 грудня 1825 року на Сенатській площі в Петербурзі, коли на престол мав зійти Микола I, розпочалося повстання декабристів. Того дня на площу прийшли майже три тисячі солдатів та матросів, очолювані тридцятьма офіцерамидекабристами. Імператор ще за два тижні знав про підготовку заколоту. Втім, спочатку він справді розгубився.
До повстання на Сенатській площі декабристи старанно готувалися ще з 1821 року, коли в Україні було створене Південне товариство. Велася така підготовка і в тихому та мальовничому містечку на Черкащині — Кам’янці. Тут розташовувалася центральна садиба Катерини Давидової, матері декабриста Василя Давидова, який був одним із керівників Кам’янської управи.

Під час перенесення столиці Радянської України з Харкова до Києва у 1933—1934 роках для облаштунку заміської урядової резиденції проводилося обстеження підземних льохів колишнього Київського Межигірського монастиря. Тоді світом поповзли чутки, буцімто було знайдено бібліотеку Ярослава Мудрого та фоліанти часів гетьманської України. Наведена інформація ніколи не була офіційно підтверджена, а лише породила ще одну легенду навколо Межигірського Спаса.

З відновленням державного правління в Батурині українські гетьмани заклали меценатську традицію, до якої спонукали козацьку старшину. Подібно до давньоримського діяча Мецената, який започаткував пожертви для розвитку культури й отримання влади, в Україні в останній третині XVII ст. серед провідної верстви виникло змагання родових чеснот, благодійності та меценатства. Це був рушійний процес духовного розвитку суспільства. До меценатства закликали навіть в універсалах, як це зробив Іван Мазепа 1693 року:

Гетьманські клейноди виробляли майстри золотарського цеху. Таких фахівців не було в Батурині, вони працювали в Києві та інших містах. Гетьмани майже завжди віддавали перевагу київському золотарському цеху, адміністрація якого перебувала на Дніпрових схилах біля Києво–Печерської лаври, ближче до Микільського військового собору. За часів правління Івана Самойловича й Івана Мазепи Київським золотарським цехом керував гетьманський майстер, сніцер та ювелір Євстафій Золотар або Остап, що перебував під опікою капітули (духовного правління) Києво–Печерської лаври. Серед київських золотарів славилися майстерністю також Іван Равич, Роман Якимович, Олексій Іщенко, Іван Давидович.

В історії української гетьманської дипломатії проводилися таємні операції та вживалися шифри. Справжні шпигунські пристрасті вирували навколо політики Батурина, обмеженого московським підданством і вирішальними статтями українських гетьманів із царями. Достеменно відомо, що у зносинах з європейськими політиками використовували таємне письмо, де за загальним змістом після спеціальної обробки паперу (як правило, при підігріванні) відкривалися приховані записи. Листи гетьманів шифрували, а коди утаємничували.

Містечко Алмазна налічує не більше семи тисяч мешканців, однак приблизно за півтора століття свого існування цей населений пункт встиг подарувати першій державі робітників та селян кілька постатей, яких сьогодні прийнято оцінювати, скажемо так, як неоднозначні. Наприклад, політичного оглядача газети «Правда», очільника Радянського комітету захисту миру Юрія Жукова. Старші покоління мають пам’ятати цього невтомного пропагандиста антинатовських та антиамериканських ідей. Бо якщо міряти за кількістю відведеного йому на Центральному телебаченні екранного часу — Юрій (Георгій) Олександрович набагато випереджав за популярністю Аллу Пугачову, Софію Ротару та Йосипа Кобзона разом узятих.

Гетьман Мазепа вважав, що однією з підвалин державної могутності є міцний шлюб і непорушні родинні стосунки її провідників. У гетьманській Україні культурі залицяння, освідченню в коханні навчали спудеїв у академії та колегіях.

Комісія батуринських духовних сановників не лише розробляла правила літературної української мови та перекладала з іноземних художні й теологічні твори. До її інтересів належав догляд за дотриманням духовної та етикетної культури, зокрема вживання титулів і звернень. Крім цього, ще існували найлютіші церковні суди (київського митрополита, архієпископські), що в другій половині XVII ст. розглядали рішення про зраду, перелюбство, відьмарство, чаклунство.

Гетьмани не випадково прагнули міжнародного визнання України — це зміцнювало статус України як держави.
Іван Мазепа запрошував до себе «повпредів» найвпливовіших європейських та азіатських правителів. Деякі іноземні посли постійно проживали в Україні, хоча, у сучасному розумінні, не мали посольських приміщень. Інші — не мали офіційного статусу й називалися в ту епоху резидентами, перебуваючи фактично на правах гетьманських радників. Серед постійних резидентів варто назвати молодого генерала Понятовського (майбутнього польського короля), який пообіцяв Мазепі у випадку українсько–шведського військового союзу допомогу польської армії. Цього не сталося з невідомих причин, але Понятовський разом з Мазепою та Карлом ХІІ брав участь в усіх військових кампаніях.

Годі в українській історіографії шукати праць про державну церемонію та придворне життя Батурина за Мазепи. Останні дослідження («Україна — козацька держава» Валерія Шевчука й Сергія Павленка) лише побіжно вказують на поодинокі архівні факти з культури гетьманського правління. Але саме аналіз державної та придворної культури правителя і генеральних старшин можуть розкрити приховані таємниці гетьманської держави, її сутність та призначення. Козацькі повстання проти Речі Посполитої мали лише військовий порядок і церемонію. За часів революції Хмельницького ставилася мета мілітарного виборювання української самостійності. Тому про усталену державну церемонію можна стверджувати лише за кілька десятиліть генези гетьманського правління — наприкінці XVII ст., в епоху високого бароко часів Самойловича та Мазепи.
Певний дефіцит інформації є ще й тому, що під час руйнування Батурина соратником Петра І Меншиковим у 1708 році архіви були знищені. Крім того, немає народних пісень, пов’язаних із правлінням гетьманів у Батурині, та навіть легенд, подібних до побрехень­о­к про пошуки захованих скарбів Павла Полуботка. Але однак почнемо мандрівку в барокову епоху України, її побут, етикет, звичаї, стосунки між людьми та владою...