Геноцид — не лише голод

Потужний крематорій у Покровській козацькій церкві, з якої зняли куполи, радянська влада запустила в Сумах у 1932 році. На той час українці не були звичні до такого виду «поховань». Масове трупоспалення застосовували до померлих від голоду. Крематорій проіснував у місті до 1934–го. Про це, серед іншого, розповів учора на брифінгу в агентстві «Укрінформ» заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Олег Медуниця. Він повідомив, що на Сумщині встановлено 31 тисячу імен загиблих під час Голодомору. Це не багато, адже упродовж десятиліть статистичні дані приховували і нищили, а сьогодні тих, хто пережив голод і пам’ятає його жертви, залишилося дуже мало.

Інші учасники брифінгу — заступник директора Українського інституту національної пам’яті Владислав Верстюк та завідувач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Національного університету «Києво–Могилянська академія» Мирослава Антонович — назвали основні правові документи, що засвідчують геноцид в Україні, і розповіли про юридичні аспекти цього терміну.

Як сенсацію більшість журналістів сприйняли повідомлення, що автор терміну «геноцид» — випускник Львівського університету, галицький єврей Рафаїл Лемкін ще в 1944 році написав статтю «Радянський геноцид в Україні». Там юрист назвав чотири етапи народовбивства українців: нищення інтелігенції; нищення духовного проводу священиків і церков; Голодомор; масові депортації та завезення у спорожнілі села представників інших етносів.

«З літератури ми знаємо про «Розстріляне відродження». А звідки воно взялося? Після лютневої демократичної революції 1917 року, після створення Української народної республіки почалася українізація. Факт програшу визвольних змагань не означав, що ці сили занепали. Адже вони були глибоко вкорінені в тіло України, — пояснив Владислав Верстюк. — Більшовикам довелося взяти українізацію під свій контроль, українізувати владний апарат, аби він не сприймався як окупаційний». Далі історик нагадав, що в Компартії України було два крила: націонал–комуністичне і відверто проросійське. Націонал–комуністи, зокрема, Шумський, Гринько, Еллан–Блакитний, вважали, що радянську структуру слід використати для побудови національної держави. З іншого боку, була група з ідеологом Дмитром Лебедєм, який вигадав «теорію двокультурності», за якою українська була дрібнобуржуазною і ворожою, а російська — прогресивно–пролетарською. Ці два крила постійно боролися. Ми знаємо про таємні постанови ГПУ 1926 року про «загрозу націоналізму в Україні», знаємо лист Сталіна до Кагановича в 1932 році, де він говорить про можливість «утрати України». Такі свідчення зафіксовані в багатьох документах, зокрема, закордонних. Скажімо, комуністичний інтернаціонал у 1920–х роках заявив, що не підтримує право України на самостійне життя. Російський філософ–емігрант Федотов у своєму популярному нарисі «Єсть лі будущєє в Россії?» однією з причин, що заважає світлому російському майбутньому, назвав несподіване виникнення нової української ідентичності, яка потужно розвинулася на початку ХХ століття. Українські селяни тоді становили масову загрозу, їх було багато, і вони хотіли свободи. Під час колективізації налічувалося близько чотирьох тисяч селянських повстань на території підрадянської України. Якби інтелігенція не була попередньо знищена, вона могла б очолити й скоординувати ці повстання у визвольну війну.

Знищити українців цілком було неможливо, бо нація була занадто великою. «У тлумаченні геноциду йдеться, що не обов’язково винищити етнічну чи національну групу цілком — важливо «ліквідувати» провідників, носіїв національної свідомості, — підсумував Владислав Верстюк. — Тоді нація перетворюється в масу».