Власну історію ми хіба тільки починаємо пізнавати. І нову, і древню. Хто сказав, що цивілізація на Землі зародилася в Єгипті або Месопотамії (Шумер, Акад, Вавилон)? А що є ознакою цивілізації, скажімо, в долині Нілу? Історики кажуть: піраміди. Мовляв, на якому ступені організації суспільства мали стояти давні єгиптяни, аби при тому рівні техніки зводити такі грандіозні споруди! Хто б сперечався. От тільки коли засновника III династії фараона Джосера 2760 року до н.е. ховали в першій надземній кам'яній домовині, святилище на Мергелевому Пасмі (поблизу сучасного села Степанівка Перевальського району Луганської областi) встигло «розміняти» третє століття.

Спекотної суботи ліпшого місця для розмови творчих людей, ніж Дубовий гай, у Запоріжжі годі було шукати. Там і відбулася моя зустріч зі співавторами проекту «Українські святині» киянами Леонідом Гопанчуком та Іриною Олійник.

Уже майже тисячу років 6 серпня (за старим стилем — 24 липня) православні християни моляться за упокій душ святих убієнних князів Бориса і Гліба. У школах і церквах переповідають історію їх мученицької смерті, особливо наголошуючи на підступній і потворній ролі їхнього рідного брата Святополка, обов'язково прив'язуючи його вчинок до біблійної історії про Каїна та Авеля. Братовбивця ще в княжі часи отримав епітет «окаянний». Та чи все так однозначно в цій давній руській історії? Чи справедливо ми вже століттями посилаємо прокльони в бік Святополка? Питання перегляду цієї історії вже давно на часі.

Федір Павлович Громадський після того, як у 1988 році втратив дружину, у Юр'ївці мешкає один. Проте самотнім себе не вважає, бо має улюблену справу. Подумати тільки — займається нею безперервно аж з 1937 року. Цікавиться Федір Павлович історією Київської Русі, дослідниками «орану — переорану». Що тут, здавалося б, незвіданого ще можна знайти? Тим паче в умовах Юр'ївки. «Комп'ютерів у нас немає, — розводить руками Федір Павлович. — Отож я використовую інший метод — математичне моделювання». Що це таке? Громадський готовий розтлумачити на пальцях. І щойно заявив таке, чому багато хто не може повірити дотепер. Ще б пак — Федір Павлович стверджує, що відома битва князя Ігоря у 1185 році, описана у «Слові о полку...», проходила на теренах ... Дніпропетровщини, а точніше — Юр'ївського району. Отож, почувши про таке відкриття, я помчав до скромного райцентру.

«Взяв би я бандуру — та й заграв, що знав...» А може, кобзу? Доречне уточнення, позаяк український струнно-щипковий інструмент має досить багату історію. Із тюркським іменем «кобза» він прижився ще при княжих дворах часів Київської Русі, що засвідчує хоча б зображення музиканта з кобзоподібним інструментом на фресках Софіївського собору. Пік кобзарського мистецтва припадає на ХVI—ХVII сторіччя, коли народні музиканти власними піснями і думами оспівували походи козаків Запорозької Січі, закликали українців боронити свою волю. З'явившись у ХV сторіччі, цю ж патріотичну місію на той час ефектно й ефективно виконувала також молодша «сестра» кобзи з грецьким іменем «бандура».

Матеріали як Центрального історичного архіву нашої країни, так і російських державних архівів свiдчать: козацькі човни і довбанки в освоєнні Чорноморського басейну випередили московські судна на два з половиною сторіччя! Якщо не обмежувати історичний екскурс приємним для Росії 1774 роком, коли низка перемог армії Олександра Суворова змусила Туреччину підписати Кючук-Кайнарджицьку угоду, згідно з якою Чорне море нарешті стало досяжним для російських інтересів...

Унікальну книжку «Гетьмани України на поштових марках», роботи відомого художника Юрія Логвина, нещодавно випустило видавництво «Марка України». Це розкішне подарункове видання цілком може замінити на міжнародному рівні традиційні сувеніри — булави, писанки, вишиванки, якими Європа вже натішилася (бо для власної книжкової полиці видання має трохи «кусючу» ціну — 125 гривень із копійками, як зазначено на сайті видавництва). Тим паче що марка, поза всім, ще й третій (після герба і грошових знаків) символ державності!

Запрошуючи на конференцію «Буття українців», організатори попросили мене прийти в українському одязі. І справді, «цивільних» там дійсно було мало. А якщо зважити, що конференція, як це часто буває, не перетворилася на нудне читання доповідей, а була щедро здобрена виступами фольклорних колективів, школи бойового гопака та виставкою народних умільців, то можна стверджувати, що організаторам — Благодійному фонду пам'яті Юрія Миролюбова й Громадському фонду реконструкції та сприяння збереженню культурної спадщини України — цілком удалося поєднати на цьому заході теорію і практику.

Учора минуло 230 років по тому, як російська імператриця Катерина II задіяла Указ про зруйнування Запорозької (Нової) Січі. «В 1775 году, по различным политическим соображениям русскаво правительства, была «скасована» запорожская Сича, — писав 33-річний Дмитро Яворницький у своїй першій історико-народознавчій монографії про Запорізький край. — Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего же брата-«москаля», хотя вместе с тем и не даваться ему в руки: «лучче закивати пьятами», т. е. поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить «москалю убрати себе у шоры», рассуждали братчики-сиромахи...» (Д. И. Эварницкій. «ЗАПОРОЖЬЕ въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа». С. Петербургъ. Изданіе Л. Ф. Пантелеева. 1888 г.). Акція царату готувалася у режимі надзвичайної секретності, відтак лише дуже обмежене коло придворних осіб було поінформоване щодо місії, з якою на береги Дніпра 6 червня 1775 року прибув генерал-поручик Текелій з російським військом.
Знищення Запорозької Січі є однією з найтрагічніших дат в історії утвердження української державності. Тим прикріший факт замовчування істориками, навіть вітчизняними, мотивів, які спонукали російську імперію до жахливої за своїми геополітичними наслідками акції. Iсторики не відважувалися дратувати Кремль аж до проголошення незалежності України. За відступ від стереотипів можна було пересісти з крісла науковця на нари. Пік аналітики української минувщини припав на 90-ті роки ХХ сторіччя.

Вранці 3 вересня 1939 року до Гітлера прибув британський посол і від імені свого уряду оголосив: якщо німецькі війська, які вторглися в Польщу, не будуть виведені, то з 11-ї години між Великою Британією і Німеччиною буде оголошено воєнний стан. Через півтори години аналогічну заяву зробила Франція. Одна за одною великі й малі держави вступали у війну, яка стала Другою (чи ж останньою?) світовою.