Кілька останніх тижнів Петро Ющенко днює й ночує в Українському домі, де готується виставка «Свята Русь–Україна: Видатні постаті». Тут уперше буде показано історію українських земель від найдавніших часів до сьогодення — понад 2000 портретів видатних осіб. Завтра надвечір заплановане урочисте відкриття виставки. Очікується, що її відвідає, зокрема, Вселенський патріарх Варфоломій. Український дім зовні уже прикрашений великими плакатами із зображеннями святих. А перед входом до будівлі височить скульптура святого Андрія Первозванного. У залах на чотирьох поверхах — портрети людей, про яких ми лише читали або чули. Святі, праведники, митрополити, архімандрити, князі й гетьмани, мислителі, винахідники, митці, вчені...
Брат Президента постійно в оточенні мистецтвознавців, богословів, істориків і робітників, які носять карнизи, чіпляють картини, готують тек­стівки. Утім таки викроїв годину, аби розповісти читачам «УМ» про ідею виставки і найцікавіші її моменти.

«Завтра, можливо, навіть за кілька годин, битва на Дністрі дійде кінця». Такими словами 18 липня 1941 року закінчував фронтову кореспонденцію журналіст італійської газети «Корр’єре делла сера» Курціо Малапарте, розглядаючи з крутого молдовського берега місто Могилів–Подільський, що розкинулось за рікою. Він перетнув західний кордон разом із передовими частинами вермахту і напочатку відзначав (та й сам поділяв!) оптимізм, що панував серед наступаючих військ.

Водночас захисники протилежного берега так само уважно стежили за противником. Вони знали те, про що забув написати італієць: бої на водному рубежі тривали вже десять днів — з того самого моменту, коли німецька армія 7 липня вийшла до Дністра. Один із відбірних полків навіть із ходу форсував ріку, заглибившись до трьох кілометрів у лінію оборони, проте дуже скоро його відкинули назад за Дністер, завдавши значних втрат. Ще кілька спроб німців та румунів лобовими атаками прорватись за ріку успіху також не принесли.

У ті хвилини, коли Малапарте дописував свій матеріал, ніхто ще не міг знати, що останнє вогнище опору на цій ділянці Дністра — дот № 112 — у повному оточенні запекло відбиватиметься до 28 липня, сковуючи рух ворожих підрозділів. Він замовкне тільки тоді, коли проти нього використають неординарні засоби ведення бойових дій...

«УМ» повідомляла про відзначення на Черкащині 360–ї річниці Славної битви. Тоді, в 1648 році, з Січі під Корсунем, де козаки вщент розбили польське військо, почався переможний похід за визволення України. Історія зафіксувала тоді яскравий факт. «Коли у травні 1648 року гетьман Богдан Хмельницький гнався за польським військом, один український селянин, Микита Галаган, узявся бути провідником польського війська, зумисне завів його в болото і лісові хащі і дав можливість козакам розбити своїх ворогів. Цей геройський подвиг відрізняється від Сусанінового тим, що він насправді відбувся», писав історик Сергій Соловйов у відгуку на статтю Миколи Костомарова «Іван Сусанін».

Чи можливо уявити сучасний світ без науки? Чи можлива без науки держава? Питання, як на мене, риторичні. Проте в наукових і коло–наукових колах українського суспільства вже кілька років поспіль точиться суперечка, чи потрібна Україні Національна Академія наук, чи варто на рівні держави фінансувати науку, та й взагалі, що таке «українська наука»?

В українських Карпатах чим далі в гори, тим більше архаїки й таємничості, оповитої міфами, легендами, елементами обрядів, що збереглися до наших днів із дохристиянських часів. Словом, рай для фольклористів та етнографів, котрі за два минулі століття вже записали з вуст горян тисячі сторінок унікального матеріалу. Та чомусь сюди неохоче завертали авторитетні шукачі артефактів — історики, археологи, релігієзнавці, тобто фахівці суто наукового пояснення минувшини. Можливо, учених–матеріалістів відлякував зроблений за радянської доби безапеляційний висновок відомого дослідника Уралу та Кавказу професора Фармозова про те, що в Карпатському регіоні немає значимих петрогліфів (наскельних зображень) — і крапка. Хоча ще в 30–ті роки ХІХ століття співзасновник «Руської трійці» Іван Вагилевич особисто зафіксував рунічні написи й солярні знаки на культових пам’ятках у трьох різних місцях Карпат.

Люди минулого часто діяли загадково. Чому, скажімо, княгиня Ольга помстилася древлянам за вбивство чоловіка, князя Ігоря, в такий чудернацький спосіб: через поховання живцем у човні і спалення у лазні? Чому Великий Київський князь Володимир Мономах писав своє «Повчання» нащадкам «на санях сидячи?». Чому середньовічний гончар, виготовляючи посуд для чаклунів, виконував ремісничі дії «шиворіт навиворіт» — у зворотному порядку? Чому про козака, який вирушав на війну, казали, що він мандрує «од схід сонця», тобто в західному напрямку?

Під впливом популярних публікацій серед широкого загалу склалася думка, що запорозьким козаком стати було не вельми важко. Треба було всього лише дістатися до Січі, там показати себе православним християнином і присягнути на вірність товариству. Насправді ж прийом у запорозькі козаки був складним іспитом, який витримували не всі. Багато хто з тих, що прибували на Січ, справжніми січовиками так і не ставали, а оселялися де–небудь на землях Війська Запорозького по зимівниках і хуторах, поповнюючи лави звичайних поселенців — «гніздюків», «бабіїв» і «гречкосіїв», як їх трохи зневажливо називали січовики–воїни.
Щоб стати козаком–запорожцем, лицарем, як вони самі себе називали, новоприбулий довгенько навчався військовій справі і традиціям січового товариства. На завершення мав ритуальне випробування, справжню ініціацію — посвячення в корпорацію запорожців, подібну до ритуалів середньовічних військових станів — лицарів, княжих дружинників.

У ці зимові дні 90 років тому, після затримки під Крутами, Київ окупували російські більшовики. Столицю УНР муравйовці буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито і Київського митрополита Володимира. Маловідомий факт: 9 лютого (27 січня за старим стилем) 1918 року в столиці загинули відомі українські генерали Яків Гандзюк та Яків Сафонов. Знаючи про наближення більшовиків до Києва, вони поспішали сюди, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні столиці. Але не знали, що цієї ж ночі урядовці УНР у паніці втекли з Києва, кинувши армію напризволяще. Заметільного ранку за шість кілометрів від столиці генеральське авто стало легкою здобиччю кулеметної застави більшовиків. «Братва, до нас генерали–мазепинці потрапили!» — радісно вигукували балтійські матроси. Вже підвечір генерали Гандзюк та Сафонов мужньо прийняли смерть...
Порівняно з боєм студентів під Крутами, цей епізод українсько–більшовицької війни 1917—1921 рр. фактично залишається білою плямою історії, а кілька публікацій істориків та відомих колекціонерів у пресі, які досліджували останній день генералів та долю їхніх нащадків, — не дає загальної картини, громадськості й досі мало що про це відомо. «Україна молода» вдячна прес–центру УСБУ в місті Києві за надання узагальнюючого матеріалу Олега Шевченка про останній день генералів УНР і їхнє незаслужене забуття сьогодні. Співробітник СБУ при підготовці статті враховував не лише розвідки окремих дослідників та нащадків героїв, а й цікаві архівні документи.

З часу загибелі видатного українського географа Степана Рудницького минуло понад 70 років. На жаль, і досі його ім’я відоме лише у вузьких наукових колах. А проте Степан Рудницький був першим українським науковцем, який здійснив географічні дослідження українських земель, розробив планове вивчення України в усіх ділянках географічної науки та започаткував картографічну справу. Він уперше створив загальний курс «Географія України». Ця книга вийшла в перекладі багатьма мовами світу.
Рудницький був академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН), членом–кореспондентом Віденської АН, членом–кореспондентом Королівського географічного товариства в Берліні і дійсним членом Чехословацького географічного товариства у Празі. Проте визнання у світі було перекреслено забуттям в Україні. 21 березня 1933 року органи ДПУ УРСР заарештували Степана Рудницького «як члена контрреволюційної організації, що займався шкідництвом та шпіонажем». Ученого було розстріляно 3 листопада 1937 року на Соловецьких островах. Повна реабілітація відбулася лише 1965 року. А 30 березня 1990 року Степана Рудницького було поновлено (посмертно) в складі Національної Академії наук України, звідки його було незаслужено виключено у січні 1934 року.

Під час концертів полтавських кобзарів неодмінно виконуються твори про Чураївну або Супруненка, нагадуючи про знаменитих полтавчан гетьманської доби. Про це варто нагадати, й не лише словами пісні. Тим більше, що широкому загалу, на жаль, не відома історія свого краю, і на Полтавщині вона чомусь мало популяризується.