Поки земляни збираються зустрічати 2009 рік, за східною традицією названий роком Бика, вінниччани — всупереч всепланетній моді — вирішили зустріти його під брендом «рік Оленя». Члени сформованої міськвиконкомом креативної групи, яка розробляла концепцію свята, звернули увагу на цікаву деталь. Головними казковими героями Нового року завжди є Дід Мороз та Снігуронька. І мало хто звертає увагу на транспорт, яким вони добираються до малечі — сани, запряжені оленями. Тож, якби не ці скромні тварини, подарунки навряд чи доїхали б до своїх адресатів. Тоді й народилася ідея зробити їх головними персонажами і неповторною родзинкою цьогорічних святкувань, а ініціативу підтримало керівництво міста.

Аби пригадати цікаву новорічну історію, треба: а) щоб вона з вами трапилася; б) щоб ви, втомлені святкуванням, її не забули. Зірки української естради демонструють неабияку креативність і гарну пам’ять — їм є що згадати. Для новорічного опиту–допиту ми підготували для них такі запитання:
1) Який Новий рік був для вас незвичайним?
2) Де ви зазвичай святкуєте Новий рік?
3) Що ви побажаєте українцям на свято?

Коли ти працюєш у відділі культури і пишеш про це, без перебільшення, кожний день, за рік культурних подій назбирується всі 365. Ця метушня видається бурхливим культурним життям, в епіцентрі якого ти перебуваєш, а озирнешся назад 25 грудня — і революційних проектів, яскравих емоцій чи талановитих творів пригадаєш не так і багато. У 2008–му Міністерство культури і туризму, а точніше Василь Вовкун із новими радниками, намагалися зліпити скелет культурної політики держави. Вперше за багато років у діях Міністерства культури можна було роздивитися нитку державної ідеології (нарешті), спроби концептуально впорядкувати ієрархію подій, імен, фестивалів та інституцій. Чи вийшло? Ні, ініціативи виглядають хаотичними і висмикнутими з культурного контексту через непрофесійну інформаційну політику міністерства, а хороші ідеї — абсурдними і мертвонародженими через чиновницьку, юридичну, менеджментську недосвідченість людей–ентузіастів з оточення Вовкуна. Сучасні рішення, не адаптовані до громіздкого державного механізму, так і залишаються благими намірами, які дратують тих, хто сподівався хоча б на обіцяну синицю в жмені. Утім процеси, які відбуваються в міністерстві, у тому числі й публічні помилки, свідчать про те, що там іде живе життя, а те, що ми їх критикуємо, означає, що культурні чиновники роблять щось нове, інакше нам би не було про що писати.

У мене вкрай погана пам’ять на події. Через їх перенасиченість стираю геть усе. Та мушу визнати, що з цього року залишу три історії, які розказуватиму своїм дітям, а потім онукам, правнукам і так до безкінечності.

Як на мене, найяскравішою подією літературного сезону–2008 стала книжка Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» (К.: Факт). Сміливий, на межі зухвалості, задум зреалізовано на глибинному рівні літературних нанотехнологій. Окрім того, що це нестримно смішно (а таких творів українській літературі завжди бракувало), це іще й вельми адекватно соціальному завіконню: цей нібито анекдот вартий серйозної уваги дослідників масової свідомості. А література як дзеркало соціуму — це і є власне література.

Найперше, цей рік був дощенту сповнений мандрівками — давно я не їздив по світу так багато і подовгу. Майже півроку — з лютого по липень — я провів у Варшаві, на стипендії «Gaude Polonia», перекладаючи прозу і п’єси визначного польського письменника Януша Ґловацького. Ці дві книги мають невдовзі побачити світ у львівському видавництві «Астролябія». Поза тим відвідав театральний фестиваль у Вісбадені, мандрував до Білорусі та Литви (в Мінську вийшов мій роман «Рівне/Ровно» в перекладі на білоруську), був у Відні та Венеції, в Пряшеві на Словаччині.

Цієї історії ніколи не було насправді. Бо актриса Марлен Дітріх та режисерка Лєні Ріфеншталь, хоч і жили в один час, настільки різні, що їхні життєві стежки–доріжки навряд чи могли б переплестися: Дітріх була одружена з євреєм і відреклася від фашистської Німеччини, її любили чоловіки, вона відповідала їм взаємністю; Ріфеншталь, навпаки, мала статус улюбленої мисткині Фюрера, до представників протилежної статі ставилася прохолодно, віддаючи всю себе кіно та фотографії. І все ж ці дві фрау мали щось таке, що не лише єднало їх, а й примусило драматурга Теа Дорна цьому «щось» присвятити цілу п’єсу. У Центрі Курбаса її поставила режисерка Анна Александрович. «Драматичний конфлікт п’єси не прямолінійний — він відбувається не в площині «вона/вона», а швидше в площині «вона–вона/ВОНИ». Це остання битва Митця і Суспільства за Пам’ять», — зауважила режисерка і покликала в цей проект актрис Галину Стефанову та Валерію Чайковську. Художнє оформлення спектаклю «МарЛєні. Пруські діви, що волоссям білі, як сталь» узяв на себе Сергій Маслобойщиков.

«Ми ходимо в тих стінах, де 100 років тому працювали видатні митці України — Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Лесь Курбас, Іван Карпенко–Карий. Симон Петлюра свого часу тут очолював літературно–драматургічну частину. Весь цвіт столиці збирався холодними вечорами на чаювання в елітному клубі, де відбувалися прем’єри видатного українського композитора Миколи Лисенка. Українські корифеї мріяли мати свою хату і в 1907 році доля зробила їм такий подарунок. У приміщенні колишнього Троїцького народного дому, а тепер — Київському академічному театрі оперети — Микола Садовський заснував перший стаціонарний театр в Україні. До цього часу корифеї не мали прописки і гастролювали по різних приміщеннях», — радіє з нагоди святкування 100–річного ювілею Першого стаціонарного українського театру директор Київської оперети Богдан Струтинський.

Під час однієї з останніх прес–конференцій Андрія Жолдака радник мера Києва Казбек Бектурсунов заінтригував сентенцією, на яку, з огляду на як завжди суперрезонансні одкровення пана режисера, журналісти особливої уваги не звернули. А дарма. Оскільки суть її полягала в тому, що міська влада, яку представляв Казбек, буде уважно придивлятися до театрів, які мають статус муніципальних. Між іншим, радник навіть обмовився, що їх, виявляється, чималенько — аж вісімнадцять... Уже за кілька тижнів після тих заяв із театрів, які перебувають під патронатом міста, почали надходити тривожні сигнали.

Якби в «УМ» практикували епіграфи до матеріалів, в даному разі ми б залюбки використали рядок з «Одеських оповідань» Ісака Бабеля. Лінгвістичні та комунікативні здібності бандита Бенціона Крика один з його поплічників характеризує так: «Беня говорить мало, але Беня говорить смачно». Замініть «Беню» «Льонею», і ви отримаєте саме те, що треба — адже йтиметься про «вибране» з Леоніда Михайловича Черновецького. Копітку справу збирання невмирущих суджень столичного голови взяв на себе ресурс під назвою «Антология национального отжига» (знайти його можна на www.blog.meta.ua). Ми знімаємо капелюха перед колегами, які, можна сказати, роками збирали — родзинка до родзинки — цей прекрасний кекс. Просимо лише вибачення за недержавний «діалект» нашого персонажу — при перекладі українською було б втрачено багато автентики. Зрештою, наш мер — великий оригінал, тож подаємо сказане ним мовою оригіналу: