Багатьом журналістам, мабуть, знайома ситуація: збирався написати статтю, але якось «замотався» й не встиг, а через роки тема «зачепила» тебе знову. Саме так трапилося з авторкою цих рядків. Років десять тому довелося знімати квартиру в селищі Коцюбинське, більш відомому мешканцям столиці як Біличі — за назвою тамтешньої залізничної станції. Вікна квартири виходили на подвір’я школи, де на стадіоні щоденно грали в футбол дівчата різного віку. Виявилося, що на базі школи діє цілий футбольний, точніше, футзальний клуб — «Біличанка–93».
У футбол дівчата «різалися» на рівних із хлопцями. А в розмовах дорослих частенько чулося: «Моя Юля (Таня, Ірина, Марина) знову поїхала на змагання. Грати в футбол для неї те ж саме, що дихати». Відтоді й захотілося написати про «Біличанку», тим більше що з часом заслуг у неї прибуло. Шкільна команда стала гордістю всього Приірпіння, адже «Біличанка» — феномен всеукраїнського масштабу. Справа навіть не в кількості виграних турнірів. Просто історія цієї команди є ще одним підтвердженням, що і в наші дні дива трапляються, і творять їх звичайні люди. Ну, не зовсім звичайні, а ті, що самі вірять у диво, не бояться нового, мислять нестандартно й сміливо. І сьогодні наша донька–першокласниця ходить у ту саму школу, і з усіх гуртків, які вона відвідує, найулюбленіший для неї — футбол.