Дивно, що декотрі
схильні й надалі
В яслах, неначе воли,
ремигати,

На початку листопада в київському кнайп-клубі «Купідон», що на розі Пушкінської з Прорізною, в тісно заповненій залі відбулася презентація українського перекладу «Полювання на Снарка» — поеми Льюїса Керролла.

У сьогоднішній, справді нелегкий час, коли країна і народ проходять через випробування війною і кризою, чи не кожна жива людська душа прагне хоча б краплі позитиву, надії, звичайних добрих, приємних вражень та вістей. І часом таки знаходить їх у повсякденному житті.

В нашій літературі рік, що минув, приніс чимало гарних нових видань — і прози, і поезії, і літератури нон-фікшн. Та сьогодні хочеться розповісти про видання не вельми тиражне, і, як зараз кажуть, «нерозкручене», проте своєрідне і цікаве. Йдеться про антологію сучасної молодої поезії «три_літ_ри віршопростір» — саме такий, дещо комп’ютерний, титул носить ця збірка.

25 серпня білоруському письменникові Уладзімеру Арлову (укр. — Володимир Орлов. — Ред.) виповнюється 60 років. Ця кругла дата навряд чи буде зауважена офіційними білоруськими медіями, хоча письменник такого рангу й такої міри таланту в іншій державі був би приречений на гучне відзначення ювілею.

Цього разу хочеться обміркувати подію, яка вже минула, і потроху віддаляється в часі. На початку другої декади липня трапилося кілька днів провести у Польщі, й саме у ті дні сусідня держава відзначала 70–ті роковини сумної та трагічної події, так званої Волинської різанини.

Зовсім не хочеться, щоб ці нотатки виглядали як нарікання, проте, спілкуючись із сьогоднішніми молодими, постійно ловиш себе на думці, ніби вони знають про минуле щось, невідоме тобі. Звісно ж, знають вони це з розповідей старших — батьків, дідусів із бабусями. Проте вірять цим оповідкам безоглядно і безкритично: якщо старші розповіли — значить, так воно й було. А у старших спогади тільки позитивні — бо ж у ті часи, два–три десятиліття тому, вони, старші, були, відповідно, молодшими, попереду було довге життя, сповнене можливостей і перспектив. Та й будь–який фахівець підтвердить, що людська психіка стирає негативні враження, просто задля самозбереження, втримання нестійкої психічної рівноваги. Щоправда, у декого цей процес заходить надто далеко — недарма ж стверджують, наприклад, комуністи, що не було ніяких голодоморів і репресій у тепер уже далекі 30—40—50–ті роки. Було тоді велике піднесення, всі дружно працювали на загальне благо, а добрий вождь у Кремлі тільки люлечкою пахкав та у вуса посміхався.

Повернувшись шість років тому зі США, у яких прожив майже повний академічний рік, адаптацію до рідних умов я пройшов відносно безболісно. «Чет–лек» (страждання від зміни часових поясів), котрий жорстоко допікав мені перших тижнів три після перельоту «у той бік», практично не відчувався: лігши спати разом з усіма вже в перший день, я наступного ранку з усіма і прокинувся. «Нічого дивного, адже ти у цьому часі провів значно більшу частину свого життя», — сказав мені один досвідчений товариш. Тобто я повернувся до звичних умов існування.

Минулої суботи трапилося приїхати з Ірпеня до Києва — мистецьке об’єднання «Остання барикада» проводило на Михайлівській площі акцію під назвою Ніч поезії. Вшановували світлу пам’ять Юрка Покальчука — незабутнього нашого Пако. Але, крім акції на Михайлівській, того дня у столиці відбувалося багато подій під спільною назвою День Європи.