У скрутні для країни часи всі політичні сили і гілки влади повинні об’єднатися заради спільної боротьби з кризою. До цього закликає їх Президент: минулої п’ятниці в ефірі фінального у 2008 році ток–шоу «Свобода на «Інтері» Віктор Ющенко запропонував усім парламентським силам сформувати антикризовий комітет, до якого увійшли б представники і влади, й опозиції, Камбіну, Нацбанку тощо, і спільно працювати над ухваленням важливих законів. У тому числі й тих, які стосуються реформи судової системи. При цьому глава держави наголосив, що «сьогодні ключовим викликом для країни є не майбутні президентські вибори, а те, наскільки влада здатна боротися з кризою».

Традиційно склалося, що більшість нововведень і змін у державі народжується з початком нового року. Усе це «добро» сиплеться на голови українців переважно з владних кабінетів у вигляді постанов–законів–доручень — там завжди придумують щось новеньке і добре знають, як ніколи не залишати нас у спокої. Іноді, звісно, чиновникам не вдається перехитрити самих себе, і заплановане так і не втілюється в життя. Наприклад, з 1 січня 2009 року ще два роки тому урядовці Прем’єра Януковича планували запровадити в Україні страхову медицину, а новий Прем’єр Юлія Тимошенко обіцяла контрактну армію. Щоправда, ні того, ні іншого ми не бачимо. Нині є чергова порція обіцяних змін, які чекають на нас у новому році.
Про те, як нам житиметься і на що сподіватися варто у 2009 році, дізнавалися кореспонденти «України молодої».

Підбиваючи підсумки року, що минає, його здебільшого називають роком величезних випробувань, стресів, втрати якихось ілюзій тощо. Але так можуть говорити тільки ті, хто мав ілюзії й гадав, що «шара» буде нескінченною, а вареники самі застрибуватимуть до рота. І все — через якусь там фінансову кризу й недолугість та егоїзм державного керівництва. Утім, панове, криза гарцювала скрізь. І керівництво — воно ж геть в усіх країнах надто далеке від народу. Та чомусь тільки в нас певна (активна) група суспільства поливає все навколо прокльонами й скавулінням. Ганьба, панове середній клас, чи як вас там.

Коли я думаю про рік, що минає, то згадується армія. Щовечора під час «відбою» у казармі лунав окрик «дєда»: «Дєнь прашол!», а у відповідь хором: «І ... с нім!»

Від суботи Ізраїль почав систематичне винищення Сектору Газа. Упродовж останніх шести місяців перемир’я Ізраїль блокував цю палестинську територію і перетворив її на концтабір без харчів, пального та медикаментів, а тепер приступив до наступної фази — винищення мешканців Сектору. Декларована мета — ліквідація організації ХАМАС, яка демократичним шляхом прийшла до влади в Палестинській Автономії, заручившись на виборах підтримкою 75 відсотків її мешканців. Пізніше за прямого втручання США та Ізраїлю серед палестинців стався розкол: під контролем непоступливого ХАМАСу залишився Сектор Газа, а президент Махмуд Аббас та контрольована ним гвардія опинилися на Західному березі Йордану.

Прийшли, послухали, розійшлися — за словами очевидців, для того, щоб змалювати перебіг суботнього з’їзду партії «Народний союз «Наша Україна», цих трьох слів уже достатньо. Звісно, ще «поговорили» й «проголосували», але перше було не визначальним, а друге — не повним. Із запланованих рішень два так і залишилися не ухваленими: знову не вдалося сформувати політичну раду і, найголовніше, — «дати добро» й затвердити склад робочої групи й на підготовку об’єднання націонал–демократичних сил, про що йшлося напередодні. Отже, другий етап VI з’їзду «НУ» став лише черговою «серією». А завершення «фільму», очевидно, слід чекати 17 січня — за планом, тоді відбудеться третій етап. На якому «Наша Україна» ще матиме нагоду, з чийогось погляду — отримати ще один шанс, а з чийогось — вколотити цвяха у кришку власної домовини. І, схоже, думки про те, який погляд у даному випадку масовіший, «згори» і «знизу» помітно розходяться. Адже йдеться передусім про об’єднання «НУ» з «Єдиним центром» Віктора Балоги, з усіма «наслідками, що з цього витікають».

Про Степана Бандеру — одного з найвпливовіших керівників українського національно–визвольного руху ХХ століття — написано чимало і всілякого. Його образ, люто заквецяний брудом радянської пропаганди, в останнє десятиліття «просвітлів» стараннями сучасних українських дослідників. Отже, той, хто серйозно цікавиться роллю цієї легендарної особистості у вітчизняній історії, знайде достатньо неупереджених публікацій, аби відповісти на запитання, ким же насправді був Степан Бандера: ідеологом націоналістичних бандформувань чи героєм нації?

Мабуть, якби на Слобожанщині не існувало Бугаївки, то всюдисущі журналісти придумали б село з такою назвою. Адже в рік Бика (Вола, Корови) сюжет будь–якого есе вимагає чогось подібного. Однак якщо глянути на карту області, то, виявляється, і вигадувати нічого не треба. Бо ось вона, справжня Бугаївка: красується на мальовничих пагорбах за 120 кілометрів від Харкова та 50 кілометрів від Ізюма. І хоча вона заховалася від людського ока на узбіччі цивілізаційних шляхів, проте село відоме на всю Україну не лише бугаями гороскопної статури, а й самобутньою історією й цікавими людьми.