Як свідчить офіційна статистика, на сьогодні в Україні мешкають представники понад 130 національностей, що дозволяє вважати нашу країну поліетнічною. Проте за 20 років незалежності в Україні так і не було створено чіткої етнонаціональної політичної концепції, а також чіткої концепції мовної політики. Як наслідок, питання мови та міжетнічних відносин набувають політичного забарвлення, їх систематично використовують у спекулятивно–агітаційних цілях і перетворюють на фактор дестабілізації політичної ситуації в країні. На щастя, нашу країну оминули масштабні конфлікти на міжетнічному ґрунті, які сьогодні у світі не рідкість. Поки що оминули.

Цими днями вперше в історії незалежної України про проблеми державної політики щодо національних меншин говорили під куполом Верховної Ради. В парламентських слуханнях, присвячених цій непростій темі, взяли участь народні депутати, представники уряду та самих національних меншин.

Нерідко буває так, що йдеш за одним, а отримуєш зовсім інше. Коли ж минає перша емоційна невдоволеність, стає зрозуміло, що саме це тобі зараз і було потрібно. Таке відчуття, ніби хтось за тебе розставив пріоритети, відділивши головне від другорядного. Саме у такий спосіб, шукаючи новий реабілітаційний центр для інвалідів — iз комп’ютерним залом, медпунктом і бібліотекою, я знайшла групку людей, які хочуть такий центр створити. Їхній вік, матеріальні статки і посади аж ніяк не гарантували того, що бодай одна з перерахованих складових майбутнього центру спроможна втілитися у життя, тому спершу виникло розчарування від даремно витраченого часу. Проте коли уряд в черговий раз озвучив розмір прожиткового кошика на наступний рік, цей матеріал «написався» сам.

Віднедавна на вулиці Банковій — двоє Вікторів Федоровичів. Один керує великою державою, інший — маленькою. Спілкою письменників. У обох значний досвід, але у вужчій сфері: перший раніше опікувався областю і партією, другий — київським письменницьким осередком і редакцією журналу «Київ».

Навколо постаті Віктора Баранова, який, спираючись на міцну команду однодумців, скинув зі спілчанського престолу Володимира Яворівського, чимало пліток та розмов. Що з них правда, а що — брехня? Новообраний голова Спілки письменників відповів на наші запитання.

Здавалося б, щойно висохло чорнило під рішенням Вищого адмінсуду про скасування звань Героїв України Романа Шухевича та Степана Бандери, як назріває черговий скандал із політичним душком. У Вищому адміністративному суді перебуває чергова порція справ за позовом сумнозвісного донецького «месника» Володимира Оленцевича, якому надто муляла героїзація Бандери та Шухевича. Цього разу Оленцевич хоче відібрати звання Героїв у поета (до речі, теж донеччанина) Василя Стуса, пісняра Володимира Івасюка та диригента й керівника Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка у США Григорія Китастого. Аргументація у Володимира Оленцевича «залізна» — з нею він виграв і справи по Бандері та Шухевичу: всі нагороджені Герої України не можуть називатися такими, бо не були громадянами України.

У круговерті подій, пов’язаних із сьо­мою річницею Помаранчевої революції, загубилася сумна дата — річниця смерті одного з символів Майдану, незабутньої баби Параски. Не забули знамениту вуличну активістку тільки рідні та близькі. «Коли на різних каналах транслювали сюжети, присвячені річниці Майдану,— схвильовано розповідає «УМ» Світлана М’ясковська, дочка Парасковії Королюк, — ми дуже сподівалися побачити хоч щось і про маму. Але так і не дочекалися. Невже ж вона того не заслужила? Адже весь час була там, де й «польові командири»! Не згадала про її роковини і жодна з місцевих газет...»

Іванко — так назвали незвичайного малюка, який з’явився на світ в одному з пологових будинків Миколаївської області. У хлопчика — складна опорно–рухова патологія, він не має обох рученят і ніжки. Але це не завадило йому стати улюбленцем усього притулку, куди його помістили — рідні батьки від малюка відмовилися. Ліжечко хлопчика — найяскравіше. Бо медсестри та нянечки намагаються створити для малого Іванка атмосферу комфорту та затишку. Звичайно, це не рідна домівка й не турботливі руки рідної мами, але хто знає — може, й це обділене долею маля згодом матиме свою родину.

Ролі чоловіка та жінки в нинішньому суспільстві уже давно перестали бути чітко окресленими. Сучасній жінці вже замало однієї кухні, вона з легкістю бере на себе чоловічі обов’язки. Натомість сучасний чоловік уже не відчуває своєї винятковості в питаннях утримання та годування сім’ї. Аби привернути увагу до гендерних проблем, які існують в Україні, нещодавно відбувся молодіжний кінофестиваль GenderFilmFest, організований Програмою розвитку ООН разом із Представництвом Євросоюзу в Україні. У фокусі кінофестивалю — гендерна проблематика очима молоді.

Думка взяти прийомних дітей виникла в обох — мами і доньки. Юля, навколо якої обертався мамин світ, виросла, поїхала на навчання. І хоча господарство — від корів до ласкавого собаки — засиджуватися не давало, серцю роботи бракувало. На щастя, є серед нас такі люди, душа яких має трудитися невпинно. Тож Тютюнники почали пошуки ще однієї доні. Через півроку привезли двох — доньку і сина.

Більше мільйона гривень зібрали учасники благодійної акції «День щастя», яку проводить мережа сімейних ресторанів «МакДональдз» у співпраці з міжнародним фондом «Україна 3000». Ці кошти будуть спрямовані на придбання обладнання для виходжування недоношених немовлят, яке безкоштовно передадуть у 26 дитячих лікарень по всій Україні. Організатори сподіваються, що до кінця місяця вищезгадана сума значно збільшиться (акція розпочалася 1 листопада і триватиме до 30–го числа).

Майже 40 хвилин тернополянка Зеновія Тихович провела у стані клінічної смерті. До цього вона кілька років посилено боролася з важкою недугою — раком лімфатичної системи. Утім пані Зені вдалося вистояти, тепер вона живе повноцінним життям, а про минуле згадує лише з посмішкою, адже найголовнішне — вона жива!