20 лютого 2009 р. українська культура зазнала тяжкої втрати: перестало битися серце відомого природоохоронця і громадського діяча, вченого–ботаніка, палкого українського патріота Григорія Андріановича Гончаренка. Усе своє життя він присвятив справі збереження природної і культурної спадщини України.

Пароплави приставали просто до Дніпрового берега: пристані на початку 1960–х років у селі Бучаки, що на Канівщині, не було. Пасажири заходили–виходили на колісний пароплав, який димів здоровенною трубою, сходнями — дошками із набитими упоперек рейками.

Калушан зрозуміє не всяк. Привезіть іногородця влітку чи теплої днини бабиного літа на верх дамби хвостосховища №2 з площею водного дзеркала близько півсотні гектарів, і він, вгледівши озеро, розімліє: та це ж міні–Світязь. Та що там Світязь — сади Семіраміди! Ще в 1984 році на рівнинній північно–західній околиці Калуша — одного з найпотужніших в СРСР хімічних центрів — радянські інженери втнули велетенське чашоподібне вмістилище, опоясане 40–метрової висоти дамбою, для утилізації рідких відходів місцевого калійного заводу. Нині там покоїться майже десять мільйонів кубометрів розсолів, які в три тисячі разів перевищують допустиму концентрацію солей у воді. Аби було зрозуміліше, то в літровій банці зачерпнутого з «міні–Світязя» розчину після випаровування залишається 300 грамів солей. Не дай, Боже, «висяче озеро», насичене майже всіма елементами таблиці Менделєєва, через слабкі карстові місця «у тілі» дамби вихлюпнеться назовні (торік, за словами директора ДП «Калійний завод» ВАТ «Оріана» Ігоря Корчинського, до переливу залишалося лише 40 сантиметрів) — класичні солончаки порівняно з калуським довкіллям видаватимуться оазою. Та постраждає не тільки місцевий люд і його сусіди. «Мертва вода» руслом Дністра сягне Чорного моря.

Серед тих, кому найбільше дісталося на горіхи під час рейдів Президента Ющенка територіями підтоплених західноукраїнських та подільських земель, зрозуміло, опинилися лісівники з генеральськими і трохи меншими зірками на зелених галузевих погонах. На хвилі підвищеної уваги до антропогенних чинників, які поглибили масштаби природного стихійного лиха, з вуст політиків й екологів зазвучали пропозиції накласти мораторій на лісорозробки в горах, а то й узагалі — оголосити українські Карпати суцільною заповідною зоною. Про початок нової ери у вітчизняній заготівлі гірської деревини, з–поміж інших перспективних протипаводкових заходів, повідомила й Рада національної безпеки та оборони, рішення якої указом від 10 вересня ввів у дію глава держави.
Про те, що цього разу верхи, як ніколи раніше, серйозно взялися наводити лад у гірських лісах, свідчать і масові облави проти власників незареєстрованих пилорам. На світ Божий правоохоронці вмить витягли сотні підпільних тартаків, біля кожного з яких зазвичай «харчувалося» з десяток сімей, не спроможних в інший спосіб заробити на кусень хліба в архідепресивних гірських місцевостях (акція вмотивована, проте чомусь ніхто ще не прозвітував про створення натомість хоча б одного легального робочого місця).
З усього видно, що так, як було, вже не буде. Проте куди тепер повертатимуть галузеве дишло, теж не зовсім зрозуміло. Про стан карпатських лісів, про їхню «причетність» до катастрофічних повеней та паралелі з цивілізованою Європою розмовляємо з одним із провідних вітчизняних фахівців — академіком Лісівничої академії наук України, директором розташованого в Івано–Франківську Українського науково–дослідного інституту гірського лісівництва, доктором біологічних наук Василем Парпаном.

Нині на території здебільшого степової Донеччини ліси займають дуже невеличку площу. А мільйони років тому тут буяли розкішні ліси з верхівками, вищими навіть за нинішні вугільні терикони. До речі, саме завдяки отим непрохідним прадавнім лісам тепер край пишається чи не найбільшим багатством — величезними запасами у надрах кам’яного вугілля. Це паливо ще іноді називають закам’янілим сонячним світлом. Також не секрет, що вугілля є породою рослинного походження і утворилося внаслідок тривалого хімічного перетворення решток гігантських мас тодішніх дерев. Цікаво, що іноді шахтарям вдається навіть натрапити на шматках вугілля досить чіткі відбитки листя різних лепідодендронів, сигілярій чи хвощів, які росли тут в так званий кам’яновугільний період, 200—300 мільйонів років тому.

Мертвих карасів у чотирьо­х квадратних кілометрах водної поверхні виявили на початку цього тижня в районі Нової Каховки, що на Херсонщині, нижче Каховського водосховища. Масово «сплив» саме карась, а не жоден інший вид риби. Приблизну його масу оцінюють у 100 тонн, а збитки — у 500 тисяч гривень, повідомила «УМ» старший інспектор сектору пропаганди ГУ МНС Херсонської області Оксана Федоренко.

Селяни із сусiднiх сiл ще й досi обминають Ожидiв як село прокажених. I дiтей сюди на танці досі не пускають. Ожидiвцям дiватися нiкуди. Як i до «другого Чорнобиля» — вибуху шести цистерн із «жовтим фосфором», люди садять картоплю, зривають на продаж вишнi та чекають компенсацiї за втрачене здоров’я. Однак обiцянки Кабмiну про надання грошей потерпiлим вiд катастрофи залишаються порожнiм звуком.

Розповіла колезі, який шар чорнозему має Михайлівська цілина. «Більш як два метри? — не повірили мені. — Такого не може бути! Ти щось наплутала».

Свого часу, побачивши зріз цього чорнозему, майже так вигукнув професор Техаського університету, агрохімік Дейл Шартер. Після мандрівок до тридцяти семи країн світу він здивувався українському степові: «Такої землі не може бути, таку землю не міг створити і сам Господь Бог!»

Наразі відзначають ювілейну дату цілини: 13 липня 1928 року постановою Сумського окружного виконкому її оголосили пам’ятником природи місцевого значення. Вісімдесят років. Власне, мить з огляду на те, скільки існує цей степ. Бо існує він вічність. Ніколи не був розораним, залишився від початку Землі таким, яким його створив Бог. Втім навколишня людська діяльність завдає срйозної шкоди цьому унікальному окрайчику Землі.

Спостереження за станом забруднення проводили у 53 містах на 164 постах. У травні в атмосфері міст України випадків високого забруднення повітря (ВЗ), коли вміст забруднювальної домішки перевищує разову ГДК (гранично допустиму концентрацію) у п’ять разів і більше, не спостерігалось.

Просто під величним монументом солдатам, які переправлялися через Дніпро у 1943 році, на штучній водоймі, маленькій — усього 10 на 20 метрів — оселилася родина качок: він та вона й шестеро каченят. Дикі птахи, яких з околиць Києва вичавлює «Київміськбуд» та інші «–буди», знайшли прихисток саме тут, у надто людному місці — згадана скульптурна композиція височіє за кількадесят метрів від входу до Музею Великої Вітчизняної війни.