У селищі з яскраво вираженою комерційною назвою «Вигода», мешканці якого здебільшого зайняті доглядом за лісом і переробкою деревини, авторові цих рядків розповіли вельми цікавий епізод. Один багатий європеєць, побувавши в малодоступних і надзвичайно мальовничих місцях Карпатських Бескидів, дійшов парадоксального бізнес-висновку: треба робити інвестиції в те, аби вберегти цю красу в недоторканному вигляді, тобто поставити заслін перед просуванням углиб окремих гірських місцевостей — споконвіку необжитих обширів — автомобільних доріг. Інакше буде втрачено ландшафтні родзинки, про які у позапострадянському європейському просторі вже мало що пам'ятають навіть довгожителі.

Йдеться знову про «порохову дiжку». Отой самий каскад рукотворних гребель на Дніпрі, з приводу яких час від часу зчиняється переполох. Зокрема, панічні розмови про сотні тріщин не вщухають на Дніпрогесі. Щоправда, греблю у Запоріжжі не так давно капітально відремонтували, як, до речі, і в столиці. Більше того, саме на Київській ГЕС уперше у вітчизняній практиці ввели й автоматичну систему контролю за станом споруди. Завдяки їй будь-які відхилення виявлятимуть вже не «вручну». А з іншого боку, чи стало від того легше? Мовляв, коли станеться непоправне, то яка в біса різниця, контролювався стан греблі автоматично чи дідівськими методами.

Таких осередків природоохоронної роботи свого часу в Україні побудували кілька. Сумський будинок його господарі — обласна організація Товариства охорони природи — вважали найкращим. І неодноразово підкреслювали: це наш дім, побудований за наші кошти.

«Ми хоч бачимо, чим дихаємо», — цей вислів киян, яким дехто зі столичних мешканців себе втішає, виявився занадто реалістичним — у Києві незабаром можна буде навіть «помацати» те, чим ми дихаємо. Відтак місцеві фахівці заявляють, що екологічна ситуація у столиці досягла критичної межі.

Протистояння навколо Дунайського біосферного заповідника закінчилося не на користь його захисників. Уже майже два місяці в серці заповідної зони, за вказівкою українського Мінтрансу, працюють німецькі землекопи.
Мусимо ми, поборники Дунайського заповідника, визнати свою слабкість: судноплавний канал «Дунай—Чорне море» таки буде проритий. Не переконливими виявилися наші слова, не вагомими — докази фахівців ЮНЕСКО і вітчизняних науковців. Напевно, спеціалісти більш ніж 90 країн світу, які засудили дії української влади i, насамперед, — транспортного вiдомства, нічого не тямлять в економіці та науці або ж просто заздрять: вони, очевидно, не мають такої унікальної можливості — знищити одне із найкращих у світі водно-болотних угідь. А ми, українці, й справді найкраще співаємо серед усіх народів... Особливо реквієми... Ось один із них — за Дунайським заповідником — уже «затягли» понад місяць тому...

Заповідник — еталон правічної природи. Її захищає закон, оберігає людське серце. Але чи повністю недоторканним повинен бути природно-заповідний фонд? Відповіді авторитетів на це питання різняться — часом діаметрально. Сто років тому відомий природозахисник, академік Іван Бородін у маніфесті «Охорона пам'яток природи» писав: «Ми є володарями єдиних з-поміж роду скарбів природи. Це такі унікуми, як картини Рафаеля, — знищити їх легко, але відтворити немає можливості. Створення захисних ареалів надзвичайно важливо в цілях педагогічних, бо це забезпечує наявність об'єктів для наочного вивчення природи. Особливо велике їх значення у цьому зв'язку в околицях великих розумових центрів, де зосереджено масу унівського юнацтва». Активний діяч природоохоронної справи, фундатор мережі заповідників колишнього Радянського Союзу Василь Макаров конкретизує завдання: «Усіма способами розвивати пролетарський туризм у межах заповідників, не знижуючи, однак, науково-дослідницького значення заповідників і витримуючи принцип заповідності». Такий «ліберальний» підхід категорично заперечує знаний український екофілософ, голова Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко: «Заповідник повинен бути зачинений для туристів на замок».

До сьогодні дві третини мешканців Запорізької області вживають воду, назвати яку питною язик не повертається (офіційна статистика традиційно віддзеркалює намір чиновників мінімізувати проблему «приємнішим» відсотком). Керівники регіону визнають, що від дефіциту найнеобхіднішого — води — потерпають щонайменше 433 населені пункти. За інформацією обласної СЕС, бактеріологічна забрудненість комунальних водогонів перевищує допустимі норми на 30 (у Токмаку, Василівці, Пологах, Веселому) і навіть 50 (у Бердянську і Мелітополі) відсотків! Третина водопровідних мереж і очисних споруд давно відпрацювала свій амортизаційний ресурс; планово-попереджувальні ремонти обладнання й агрегатів насосних станцій фахівці здійснюють лише на сорок відсотків.

Донедавна мешканці Балок не мали клопотів з водопостачанням. До шахтарського містечка Дніпрорудне — кілька кілометрів, і з пробурених там свердловин вода добігала до їхніх хат. І тариф був прийнятним — по кілька гривень з кожного споживача. «Буде ще ліпше», — запевнив довірливих сільчан і владу надто підприємливий мешканець Дніпрорудного. І з'явився між артезіанськими свердловинами та сільськими кранами посередник — «Водник», товариство з обмеженою відповідальністю.

Зведений усього за шість місяців після катастрофи 1986 року чорнобильський об'єкт «Укриття» поки що виконує свою захисну функцію і дає людству шанс не припуститися ще однієї трагедії. Проте міжнародне співтовариство за шість останніх років лише почало проектувати нову огороджувальну конструкцію над саркофагом і не переконало опонентів у необхідності цієї грандіозної і високовитратної споруди.
У пересічного читача звістка про те, що наш чорнобильський ядерний «сором» збираються прикрити ще чимось досить вражаючим, має викликати приплив бадьорості й оптимізму — може ж, не так лячно буде... Як висловилась у ейфорійному захопленні одна київська газета, «цій події вже аплодує весь світ». Втім про оплески говорити ще зарано, хоча все, що діється в саркофазі чи побіля нього, справді покликане вселяти довіру. Але — не присипляти. Якою мірою запланована споруда у вигляді гігантської металевої арки здатна буде виконувати одне з пріоритетних завдань нашої держави — поетапного перетворення об'єкта «Укриття» на безпечну систему?

Ще з часів Петра I, коли Московське царство нарекло себе імперією, а її верховний державець-цар — імператором, стратегічною політикою цієї імперії стала ще потужніша експансія. Тобто завоювання і поневолення численних народів Європи й Азії. Це схвально висловив О. Пушкін у своєму творі «Медный всадник»: «Куда ты скачешь, гордый конь и где опустишь ты копыта?». Поет великодержавного спрямування Ф. Тютчев навіть визначив один із пунктів такої імперської експансії: «Чтоб кони донцов-молодцов пили воду из Тигра и Евфрата...» А докінечно цю «доктрину» ствердив цар-жандарм Микола I. Під час урочистостей відкриття Київського кадетського корпусу він лишив у привітальній книзі такий запис-настанову: «Наша миссия — воевать. Все завоевать». Цьому агресивному спрямуванню віддано служили і церковні ієрархи. І саме тому архітектор правлячого сенату та Священного синоду в Петербурзі об'єднав їх монументальною аркою — як символ єдності.