Якщо відпочивальників звідусіль улітку традиційно манить у Криму його курортне Південнобережжя, то археологів із ближнього і дальнього зарубіжжя передусім стародавня Керч. Там одержимий наукою чи романтикою великих відкриттів люд бронзовіє під сонцем винятково з лопатою в руках. Як завше, заради схованих у культурних шарах артефактів Боспорського царства. Цьогоріч, наприклад, розкопки древніх городищ і склепів проводили вітчизняні, російські і польські експедиції, раніше — німецькі й австрійські. Узагалі ж методично перелопачують керченську землю давно, мало не два останні століття. Особливо інтенсивно після того, як російському імператору Миколі І показали казкові скарби скіфського кургана Куль–Оба. Тогочасна Європа ще не мала й гадки про усипальницю фараона Тутанхамона, золото Шлімана (німецького археолога–аматора, що відкрив скарби легендарної Трої. — Авт.), тоді як золота колекція Петербурзького Ермітажу раз по раз поповнювалась сенсаційними знахідками з Керченського півострова.

Сьогодні, 6 листопада, виповнюється 65 років відтоді, як Київ було звільнено від фашистських загарбників. Напередодні цієї річниці галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України розсекречено низку документів, які містять розвідувальні зведення Управління НКВС УРСР у Київській області за серпень 1941 року. Вони дають змогу доповнити ту картину, яка вже частково відома з інших документальних матеріалів, спогадів, свідчень очевидців про обстановку на Київщині перед її окупацією, розкрити нові епізоди в діяльності органів безпеки і звичайних громадян, які намагалися зробити свій посильний внесок у справу захисту столиці України від ворога. Розсекречені дані перш за все стануть у пригоді краєзнавцям, членам військово–патріотичних гуртків та пошукових груп й усім тим, хто цікавиться історією рідного краю.

Будівництво першої черги Меморіалу жертвам Голодомору «відтягували», як могли: грошей не вистачало, проект поправляли, узгоджували з усіма службами. А термін наближався: глава держави Віктор Ющенко поставив завдання звести першу частину Меморіалу до 25 листопада, коли відбудуться 75–ті роковини Голодомору. До цієї дати треба звести дзвіницю, облаштувати меморіальну площу і пам’ятний знак та відкрити залу пам’яті.

Потужний крематорій у Покровській козацькій церкві, з якої зняли куполи, радянська влада запустила в Сумах у 1932 році. На той час українці не були звичні до такого виду «поховань». Масове трупоспалення застосовували до померлих від голоду. Крематорій проіснував у місті до 1934–го. Про це, серед іншого, розповів учора на брифінгу в агентстві «Укрінформ» заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Олег Медуниця. Він повідомив, що на Сумщині встановлено 31 тисячу імен загиблих під час Голодомору. Це не багато, адже упродовж десятиліть статистичні дані приховували і нищили, а сьогодні тих, хто пережив голод і пам’ятає його жертви, залишилося дуже мало.

Доленосне для вітчизняних краєзнавців рішення уряд ухвалив лише два тижні тому, підвищивши статус ВСК до національної. І ось уже минулого вівторка Український дім у Києві зібрав четвертий за ліком з’їзд делегатів, на якому три Герої України, академіки НАНУ, ректори провідних «вишів», учені й історики зі всієї країни погоджували плани щодо реорганізації наукової установи вже на національному рівні. Керівництво нареш­ті може зітхнути з полегшенням — таке визнання передбачає виділення коштів з Держбюджету, а значить, спілка вийде зі скрутного становища.

Знищення видатної пам’ятки давньоруського і барокового зодчества Успенського собору Києво–Печерської лаври 3 листопада 1941 р. оповите густою імлою таємниці й відвертого замовчування. Про обставини цієї трагедії й досі поширюються найхимерніші домисли й плітки. Спробуємо пролити світло на ці події на основі маловідомих або приховуваних раніше джерел — документів із кількох київських та московських архівів, спогадів сучасників й очевидців, матеріалів, надрукованих на шпальтах газет та періодичних видань, монографічних досліджень і художньо–публіцистичних робіт, присвячених історії Вітчизняної війни. Для зручності ці свідчення будуть викладені у формі тез і контртез.

Всеукраїнська молодіжна організація закликає Президента Віктора Ющенка нагородити державною відзнакою Григорія Ковпака — 103–річного учасника українського національно–визвольного руху, який, ще навчаючись у гімназії, брав участь у проголошенні Української держави в Західній Україні 1 листопада 1918 року.

Лукавив, ох, лукавив ряджений козак Грицько Нечеса (в миру, тобто при дворі імператриці, «светлейший» князь Григорій Потьомкін), розповідаючи Катерині ІІ про «бесплодные степи» та «обиталище зверей», які нібито її монаршою волею перетворені в «благоприятное пристанище людям». На місці одного лише Катеринослава (теперішнього Дніпропетровська) містилося з десяток козацьких поселень та два степових міста–фортеці! Про одне з козацьких міст, розташування якого дослідники визначили нещодавно, наша розповідь.

«Прощаючись, батько сказав нам: «Діти, я ні в чому не винний». Нашій мамі він також це сказав. «Я скоро повернуся», — це були його останні слова. Він нас поцілував, і його повезли... За час слідства матері вдалося якимось чином влаштувати побачення... Вона спитала: «Васю, за що тебе?» Він відповів: «Мені «шиють» літературні помилки». І ще сказав: «Надю, мене б’ють, мене вбивають, б’ють день у день». Вигляд у нього був жахливий: весь у синцях, худий, виснажений. Це була остання зустріч матері з батьком, і більш ми його ніколи не бачили...»
Віктор, син українського письменника Василя Чечвянського, закарбував цей спогад у вісім років...

Двох братів — гетьмана і полковника — підвели до лобного місця на Болотній площі. Його досі показують у Москві як одну з «достопрімєчатєльностєй століци». Про що думали козацькі голови перед тим, як скотитись до ніг ката? Про зраду старшини — суддів Домонтовича, Самойловича, генерального писаря Мокрієвича, полковника Райчі, обозного Забіли? Це вони вночі закували гетьмана і здали царському представникові Григорію Неєлову. Перед Дем’яном Многогрішним, його братом Василем, полковником чернігівським, і всією родиною пролягла дорога з Батурина до Москви на царський суд. Напередодні непередбачуваний гетьман побив суддю Івана Домонтовича та поранив полковника Дмитрашку Райчу, які вимагали поступок Росії... Гонець на змиленому коні врізався в натовп і не дав завершити царське шоу. Замість козацьких голів на плац впала царська милість із фінальним акордом про довічне ув’язнення. І понесли коні «державних злочинців» до Сибіру: Дем’яна — в Селенгінський острог, Василя — в Красноярський, до смерті спокутувати «гріхи». На цьому для пересічного читача обривається діяльність «сіверського» гетьмана. Хоча ще 30 років ця неоднозначна постать була не лише царським в’язнем...