20 років тому, 29 квітня 1990 року, село Антонівці на Тернопільщині було визнане «офіційно відновленим» після розгрому 1946 року. Тоді найбільш непокірних мешканців депортували до Сибіру, а 177 родин вивезли до сіл Розділ та Привітне Запорізької області, інших розсіяли по Шумському та Лановецькому районах Тернопілля. І все це — за те, що люди не відмовилися підтримувати українських підпільників–повстанців. І за бій, що стався тут 22—25 квітня 1944–го між воїнами УПА і військами НКВС. У 1952 році Антонівці були «ліквідовані» указом Президії Верховної Ради УРСР. У 2001 році тут, згідно зі статистичними даними, проживало 24 особи. І от 11 лютого 2010 року на сесії Тернопільської обласної ради депутати прийняли рішення визнати реабілітованими депортованих мешканців села Антонівці.

9 травня — велике свято перемоги над однією з антилюдських сил, німецьким націонал–соціалізмом, його мілітарною силою — вермахтом — у важкій, кривавій війні. Правда про події 65–літньої давнини має бути закарбованою в пам’яті, але без радянських міфів, які засіли в головах частини громадян України.

Михайло Горбачов був моїм першим юнацьким захопленням. Скажу більше: якби від майже шестидесятирічного (тоді!) дядька відмінусувати років тридцять, прибрати лисину і виструнчити фігуру, я б сказала, що він був моїм першим коханням. Ні, на героя роману він не тягнув. Але на видатного діяча сучасності — цілком. Принаймні так вважала я. Десятирічним дівчам я страшно побивалася, коли у 1984–му Рейган по–дурному пожартував, сказавши по ТБ, що йде віддати наказ атакувати СРСР. В голові крутилася композиція Мерла Тревіса «Шістнадцять тонн» (про нелегку долю шахтарів), яку чомусь презентували як «пісню американських льотчиків» і в якій «самопальні» перекладачі знаходили слова: «...а бомбы в люках — тяжелый груз, летите, мальчики, бомбить Союз».

Для того, аби краще зрозуміти, що відбувалося 23 квітня 1985 року, варто порівняти тодішні події з теперішнім часом. Сьогодні Янукович, прийшовши до влади, поміняв усе чиновництво на «своїх» людей протягом тижня–двох. Починаючи від секретаріату Президента (який став Адміністрацією) і завершуючи «губернаторами» (з якими, щоправда, справа затягнулась). Легальний статус обраного більшістю Президента дозволяє йому запроваджувати власні порядки. Оцього опертя на народну волю катастрофічно бракувало Генеральному секретарю КПРС Михайлові Горбачову 25 років тому. Приведений до влади комуністичною клікою, призначений на посаду кулуарно, Горбачов пречудово розумів: не догодить оточенню — роз­прощається з кріслом. І це ще в кращому випадку, як колись — Микита Хрущов... Але Горбачову було вкрай необхідно те, що необхідно й нині українським керівникам: своя власна більшість. «Коаліція» у могутньому і всевладному Політбюро, від якого залежала доля самого Горбачова і задуманих ним реформ.

Керівництво нашої держави досі не визнало вірменський геноцид. Мовляв, «щоб не нашкодити україно–турецьким стосункам», які, утім, не є надто тісними. Вірменія, відповідно, не визнає українського Голодомору. Однак автор терміна «геноцид» Рафаїл Лемкін, який доводив до світової громадськості юридичне обґрунтування українського народовбивства, першим у ХХ столітті геноцидом назвав злочин проти вірмен. Він вважав, що безкарність і невизнання світовим співтовариством вірменського горя потягло за собою і український Голодомор, і єврейський Голокост.

95 років тому на теренах турецької імперії було винищено півтора мільйона мирних жителів. Опісля й саму пам’ять народу на його землях намагалися стерти — нищили історичні пам’ятки, монастирі, святині вірмен; палили книги і стародавні рукописи. Це був цілеспрямований акт знищення народу. На час злочину Вірменія була поділена навпіл: «російська» і «турецька». 1915 рік, розпал Першої світової війни, коли за вірменські землі зчепилися росіяни, турки і німці. Три імперії прагли живитися зі зручно розташованих та історично багатих територій першої у світі християнської держави. Османський уряд, до того ж, вважав вірмен на їхній власній землі «внутрішнім ворогом», бо підозрював у проросійських симпатіях...

Його славетна картина «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1912) перестала бути відомою в радянські часи. На відміну від полотна «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» (1951) Михайла Хмелька, де гетьман разом із московськими боярами нібито промовляє перед запорожцями «на Переяславській раді», — його тулили в підручниках УРСР. Донедавна дата смерті Івасюка залишалася загадкою, скупі біографічні замітки називали 1926, 1930, 1935 роки. І лише нещодавно стало відомо, що видатного художника історичного жанру розстріляли у більшовицькій катівні у Києві й закопали у Биківні 25 листопада 1937 року...

Чи потрібна на Січі краса? Чому гетьман Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку? Яких козаків брали у походи? Хто і коли засновував козацькі селища? На ці та інші питання шукали відповіді учасники конкурсу і таки знайшли. Минулої п’ятниці в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбулося урочисте нагородження лауреатів Дитячого національного літературного конкурсу «Я козацького роду!».

Добиратися до села Круподеринці Погребищенського району зручно, бо розкинулось воно за сім кілометрів від райцентру, посередині між двома автомобільними дорогами. Та й коли у вас немає авто чи не встигли на автобус — не біда. Погожої днини прогулятись пішки до Круподеринців через лісове урочище з поетичною назвою Босий брід — одне задоволення.

Цей шлях добре відомий не тільки місцевим жителям чи фахівцям з історії краю. У селі нерідко бувають гості з Росії — науковці та співробітники посольства, оскільки тут у фамільному склепі похований граф Ніколай Ігнатьєв, один із найвидатніших російських дипломатів XIX століття. Їздять сюди і гості з Болгарії, адже внесок цієї людини у здобуття балканською країною незалежності неможливо переоцінити.

Пряму співпрацю з Кремлем, за прикладом польської Армії Крайової, керівники ОУН і Української Повстанської армії могли розпочати взимку 1945 року. Утім вони обрали шлях переговорів. Бандерівці чітко дали знати співробітникам радянських спецслужб, що мають власне бачення устрою і правових засад післявоєнної України. Це мала бути незалежна від СРСР республіка, з верховенством права, без злочинної системи репресій та колективізації, з національною, а не русифікованою культурою. Подробиці перемовин відомі з агентурної справи «Щось», яка дивом збереглася у Галузевому державному архіві Служби безпеки України.

До найвидатніших представників української діаспори в колишній Югославії належить єпископ Діонізій Няраді. Він вивчив стількох студентів у семінаріях Львова, Ужгорода, Риму, особисто шукаючи для них кошти на навчання, що чи не вся міжвоєнна українська інтелігенція Югославії вважала себе його учнями. Він був єпископом Карпатської України у найдраматичніший момент історії краю. «Ніяк не можу забути той добрий і благий народ, веселий і відвертий, сильний, здоровий і бистрий, — казав він уже після поразки Карпатської України. — Цілий час думаю про них і завжди вони є перед моїми очима».