15 березня відзначатимемо 71–шу річницю постання незалежної Карпатської України. Уже відомо, що жінки й дівчата воювали за вільну Українську Державу в легіоні Українських Січових Стрільців (УСС), українських арміях періоду визвольних змагань 1917—1921 рр. (УГА та УНР), в Організації українських націоналістів та Українській повстанській армії. Утім мало хто знає про участь українського жіноцтва у визвольних змаганнях у Карпатській Україні у 1938—1939 роках. І про жіночі відділи — так звану Жіночу Січ у структурі військового формування «Карпатська Січ».

Дипломатичний напрям українського визвольного руху сприяв утвердженню Української самостійної соборної держави на міжнародній арені. Сьогодні мало хто знає, що українське націоналістичне підпілля у 1943—44 роках вело переговори з військово–політичними колами Румунії. Воюючи з нацистами на Волині та Південному Поліссі, підпілля ОУН(б) та УПА мали водночас відбиватися й від румунських військ та каральних загонів. Румунія як союзниця гітлерівської Німеччини у Другій світовій окупувала українські території Північної Буковини, Бессарабії і Трансністрії. Український визвольний потенціал розпорошувався, тоді як потрібна була якнайбільша концентрація зусиль для боротьби проти двох тоталітарних систем — СРСР та Німеччини.

Є народ, який при першому знайомстві обмінюється яскравими фразами. Треба сказати про себе одну змістовну фразу, влучну та глибоку, щоб новий знайомий збагнув, що за людина перед ним і чи варто з такою товаришувати. Так вітаються болгари. Утім сьогодні кримські болгари вже відрізняються від своїх предків на історичній батьківщині. І справа не лише в білінгвізмі чи російськомовності кримських родин.

Науковці досліджують побут одеських та ізмаїльських болгар, але не звертають уваги на те, чим кримські болгари відрізняються від інших представників цього народу. Донедавна кримських болгар досліджували, як екзотику (цьому сприяли й деякі звичаї, що нагадують східні, й сама болгарська зовнішність). Можливо, сьогодні час визнати їх повноправним народом півострова. Без болгар Крим був би іншим, як і без греків, кримчаків, татар, німців…

Першого вересня в польському місті Гданськ на узбережжі Балтійського моря відбудуться урочистості з сумної нагоди — 70–ї річниці нападу нацистської Німеччини на Польщу, що і стало початком Другої світової війни. Місцем проведення заходів обрано Вестерплатте — півострів у гирлі річки Мартва Вісла, неподалік Гданська, де в 1926—1939–х роках розміщувався військовий транзитний склад. Саме на нього о 4.45 ранку впали перші бомби з розташованого в Балтійському морі німецького броненосця «Шлезвіг–Гольштейн», а відразу потому почався масований обстріл із суші та з літаків. Тепер Вестерплатте вважається символом опору поляків німецькій навалі.

Колись давно, в ту епоху, яка насьогодні теж стала історією, я слухала в кіно «Вставай, страна огромная» — і священні мурашки бігли по спині, сильна пісня, я читала товсту книжку «Піонери–герої» — і шкодувала, що... війна закінчилася, й на мою піонерську долю не випаде такого жахливого щастя — вмерти за свою Батьківщину. В житті не лишилося місць для подвигу — їх зайняли везунчики, народжені на півстоліття раніше.

Ця сторінка нашої історії була маловідомою до останнього часу, і дивуватись тому не випадає. «Компетентні органи» встановили таку завісу таємничості довкола перебування радянських військ у Єгипті та їхньої участі в арабо–ізраїльському конфлікті на рубежі шістдесятих–сімдесятих років минулого століття, крізь яку не просочувалася жодна офіційна інформація. Навіть якщо Головліт ще пропускав невеличку дозу правди, то потім військова цензура немилосердно викреслювала найменші згадки про «радянський слід».

Доходило до того, що ні у військовому квитку, ні в особових справах жодного учасника не робили записів про те, що вони перебували за кордоном, а після звільнення в запас у них брали підписку про нерозголошення цих фактів. Служили вони не в звичній для нас формі — всіх одягнули в те, що носили солдати та офіцери місцевої армії, а на наші літаки були нанесені розпізнавальні знаки військово–повітряних сил Об’єднаної Арабської Республіки. І хоч військову службу в Єгипті пройшло кілька десятків тисяч наших співвітчизників, пересічний громадянин довідатись про це міг тільки з передач західних радіостанцій і випадкових згадок у розмовах, та й то — з притиснутим до уст пальцем: мовляв, нікому не розказуй.

Наприкінці дев’яностих гриф таємності нарешті зняли, у російській столиці ветерани воєнних дій у Єгипті об’єдналися в громадську організацію, а через кілька років там же вийшов чималий томик їхніх спогадів. Знайти українців, які служили в частинах, що протистояли ізраїльській армії на суецькому березі, було нелегко, адже весь контингент розпорошився по колишньому Союзу, люди за неповні чотири десятиліття втратили контакти між собою. І все ж мені пощастило — я розшукав двох учасників тієї військової кампанії, і вони погодились розповісти про єгипетські будні.

Нині подібне усвідомити важко, але радянські газети про транспортні катастрофи тоді не писали. І по радіо чи телебаченню про це теж не повідомлялося. Немов їх не було взагалі.

Однак у цьому випадку факт катастрофи приховати було неможливо. І зовсім не тому, що вона вражала небувалою масштабністю, — у небі поблизу Дніпродзержинська зіштовхнулися у повітрі два літаки Ту–134А загалом зі 186 пасажирами і членами екіпажу на борту. Один із них слідував за маршрутом Ташкент–Гур’єв–Донецьк–Мінськ, курс другого проліг з Челябінська до Кишинева з проміжною посадкою у Воронежі. Проблема зі звичним утаємниченням інформації поставала вельми серйозно у зв’язку лише з однією обставиною: в одному з лайнерів летіла вся футбольна команда — ташкентський «Пахтакор». А цього вже не приховати за всього бажання. Та й як приховаєш, коли попрощатися зі своїми улюбленцями зійшовся мало не весь Ташкент? Проте все одно скупа інформація про цю вражаючу трагічну церемонію була опублікована лише в футбольній газеті. Навіть мій колега–журналіст, який тоді працював в одному з друкованих дніпродзержинських видань, зібравши найдетальніший матеріал про катастрофу, наразився на панічний переляк редакторки, яка не наважилася опублікувати інформацію про падіння двох літаків мало не на кількасоттисячне місто.

Звістка про розгром російського війська під Конотопом та очікувані масові напади татар на російські міста була повною несподіванкою для Москви. У перших числах липня 1659 року, як можна зробити висновок із записів у журналі, що його вів шведський дипломат Мюллер, Москву охопила паніка. Російська держава одразу почала готуватися до оборонних дій на своїй території. Уже 5 липня вийшов царський указ про новий набір у солдатську службу. У той же день у прикордонні міста південної окраїни були відправлені накази воєводам «міських і повітових всяких чинів людей зібрати в місто в облогу... і жити... з великою обережністю.., щоб воїнські люди... над містом якого дурна не учинили». Утім 18 липня, вважаючи, що головна мета кампанії досягнута — основні російські війська розбиті й відкинуті з української території, — гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. А напади татар на південні повіти наприкінці липня — на початку серпня, у результаті яких було спалено 5 тис. дворів та забрано до полону понад 25 тис. чоловік, узагалі змусили Російську державу відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією Війська Запорозького на другий план.

В інтернеті й часописах нині мусується тема расизму в Україні. Молодіжні угруповання ратують за «чистоту нації», не знаючи ні її історії, ні мови. Підґрунтям для зверхності є псевдонауковий і застарілий науковий матеріал та цілковите невігластво стосовно сучасних досягнень мовознавців. Адже їхні праці дають можливість по–новому побачити й осягнути процеси формування націй. Українським прихильникам «чистоти крові» буде корисно дізнатися про формування нації українців. Загальновідома інформація та матеріали наукових праць, зокрема професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтина Тищенка, мають дещо очистити «чисту кров» від непритаманного українцям вірусу ксенофобії.

Німецький план «Барбаросса» почав втілюватися відразу після 3–ї години ночі з 21–го на 22 червня 1941 року. З аеродромів, розташованих на території нинішньої Польщі, в повітря з певними проміжками часу здіймалися один за одним літаки. Всі вони тримали курс на схід. Одним із літаків керував 30–літній обер–лейтенант «Люфтваффе» (ВПС нацистської Німеччини) Роберт Олійник. Після 3.30 ночі за московським часом він зав’язав бій із радянським літаком І–16, який піднявся у повітря на навперейми. Деякий час вони полювали один за одним у небі Львівщини. Олійник виявився спритнішим і в проміжок часу від 3.40 до 3.58 ранку збив радянського винищувача. На жаль, прізвище літуна з нашого боку встановити сьогодні неможливо. А за радянських часів тому не надавали ніякого значення. Цілком може бути, що він також мав українське прізвище... Так, за кілька хвилин до «офіційного» початку війни (тобто до 4.00) пролунали перші постріли і розпочався черговий етап Другої світової війни. Фактично, Велику Вітчизняну війну проти СРСР почав етнічний українець.
Як за штурвалом німецького літака опинилася людина з українським прізвищем і що то був за один?