«З настанням сезонних епідемій поїздка в громадському транспорті перетворюється на лотерею: пощастить ухилитись від бацил чи ні», — каже колега. І зачіпає мою «болючу тему», яка щороку стабільно вигулькує на початку зими, коли грип із ГРВІ виходять зі сховків. Добирання до роботи в цей час нагадує малоприємні відвідини лазарету. З усіх боків чхають, хриплять застуженими голосами в телефонні слухавки, кашляють і шморгають носами, при цьому зазвичай не прикриваючись бодай умовно. Дехто, правда, «ловить» свій кашель у долоню, якою відразу незворушно хапається за спільний поручень у метро. «Начхати мені на всіх», — ніби написано на обличчях супутників — відкритих, насуплених чи відсторонених. І цю незворушність (а якщо відкритим текстом, то — елементарну невихованість) не відмінить навіть атомна війна. Таке враження. І чомусь прецедент зі «свинячим грипом», що неабияк нажахав українців восени 2009го, аж ніяк не позначився на причиннонаслідкових зв’язках у головах співгромадян. Захисні маски з аптек тоді вимели за лічені години, продаючи їх згодом зпід поли, випрошуючи у знайомих «зайву», панікуючи... Люди в масках заполонили вагони метро. «Ніхто не хотів захворіти...» >>