Є люди, від яких віє надзвичайною життєвою енергією, — поруч із ними відчуваєш красу життя. Саме до таких належить наша землячка із славетного Лебединського краю, член Національної спілки письменників — Віра Артамонова. Життєвий шлях Віри Климівни, як багатьох людей покоління 30-х років, був наповнений нелегким дитинством, складною юністю, у яку увірвалася війна... Віра Климівна працювала медсестрою, потім завідувала лікарською дільницею в селі Юрківка на Черкащині, була головним лікарем, завідувачкою міськвідділу охорони здоров'я Олександрії, головним лікарем 2-ї поліклініки Печерського району Києва, працювала в головному управлінні МОЗ України. У цілому 43 роки трудового стажу... Письменницьку діяльність розпочала в 1961 році, друкувалась в республіканських газетах та журналах, має понад 300 публікацій. Окремими виданнями вийшли збірки поезій: «Суцвіття», «Травневий дощ», «Так велить весна», «Непочата вода», «Просто осінь», «Скликаю спогади на віче», «Лицарі і мадонни», «Вітрами знедолена скрипка», «Коли на серці цвіт». Віра Климівна — автор книжок для дітей — «Колючий м'ячик», «Малий», «Сонечко сказало правду», «Повітряний змій».

Уже вдесяте в мальовничому містечку Ворохта, що на Івано-Франківщині, зібралися «Приятелі дітей» — учасники благодійного проекту при канадському фонді «Діти Чорнобиля», які об'єднують вихованців багатьох сиротинців по всій країні. Цього року відпочивати на цілющому карпатському повітрі та набувати навичок виживання в екстремальних гірських умовах приїхало понад чотири сотні дітей із Сум та Джанкоя, Севастополя та Полтави, Цюрупинська і Канева, Бердянська і Червонограда та інших міст країни. Протягом двох тижнів хлопчики й дівчатка віком від 10 до 17 років не мали коли нудьгувати: цілими днями вони лазили по горах чи майстрували подарунки, співали пісень чи сиділи за комп'ютером. 14 днів промайнули, як на одному диханні, а повертатись до «рідних» інтернатів дітям, які чи не вперше в житті відчули себе комусь потрібними, не хотілося...

Про проблему бездоглядності заговорили протягом останніх кількох років, коли кількість безпритульних дітей зросла майже втричі. Вже у 1997 році кількість неповнолітніх, які потрапляли до дитячих притулків, перевищувала 11 тисяч — за попередніми підрахунками, сьогодні ж ми маємо понад 30 тисяч безпритульних дітлахів. Це ціле невелике місто, у котрого немає майбутнього... Не існує такої позначки на топографічній карті України, котра б вказувала місце перебування такої кількості маленьких соціальних бунтарів. Така собі дитяча «вольниця» має свої незадекларовані закони жорстокої вулиці. Тут є вожаки-лідери, котрим підпорядковується решта малолітніх громадян, а відповідно й «казна», що поповнюється за рахунок випрошених коштів. Тут запроваджені лжепорядки, і вживання наркотикiв, алкоголю чи клею вважається перепусткою до гурту бродяжок. А найголовніше, що це місто — не віртуальний світ, його мешканці цілком реальні, і чи не щодня ми пасивно зустрічаємо їх на вулицях наших міст.

На околиці Луцька випадкові перехожі, поспішаючи серпневого вечора додому, почули в кущах дитячий плач. Плакало немовля, залишене вмирати просто на траві.
Медики, які оглянули хлопчика, сказали, що народився той 4-5 діб тому, маючи цілком задовільний стан і вагу близько 3 кілограмів. Пролежав він не дуже довго, тому ознак переохолодження або слідів укусів тварин, на щастя, не мав.

Головним порушенням прав людини в Україні є бідність. Принаймні, так вважає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова. За її словами, більше мільйона українців сьогодні перебувають за межею бідності.

Історія Вероніки, яка нині стала всесвітньо відомою саксофоністкою, буквально приголомшила глядачів Клубу українського кіно при Колумбійському університеті Нью-Йорка, де з ініціативи його президента Юрія Шевчука був показаний український документальний фільм «Вероніка і саксофон» за участю молодої режисерки з Києва Олени Фетісової. (До слова, нещодавно фільм отримав диплом 1-го Фестивалю документального кіно «Контакт» у Києві). І річ не в тім, що 23-річна Вероніка ще студенткою здійснила успішні концерти в Києві, Москві, Парижі, що вона талановита і її, напевне, чекає успішне майбутнє. Всіх нас, глядачів, зворушило саме те, ціною яких зусиль зуміла вона реалізуватися. Адже раннє дитинство, від народження до семи років, вона провела в будинку для сиріт у Криму, звідкіля її взяла на виховання у свій родинний дитячий будинок жителька Сімферополя Ірина Кожухарова, яка і дала їй своє прізвище. Тому її родина — це мама Ірина і більше десяти братів і сестер — теж колишніх сиріт. І саме завдяки підтримці Ірини Іванівни Вероніка продовжувала своє захоплення грою на саксофоні, в 14 років вступила в московське Гнесінське музичне училище і закінчила його. Нині навчається в Музичній академії, бере участь у мастер-класах у Парижі, у Міжнародному конкурсі саксофоністів у Брюсселі. І ось стала героїнею документальної кінорозповіді, що теж пішла світом...

Головне соціальне відомство у державі — Міністерство праці та соціальної політики — днями підсумовувало результати своєї роботи за останнє півріччя. За словами міністра праці та соціальної політики В'ячеслава Кириленка, перед новим урядом від самого початку постала гостра необхідність диференціації пенсій і одночасно її підвищення. «Ми зробили це, внісши зміни до бюджету на 2005 рік, і тепер ситуація з пенсіями та їх диференціацією є більш-менш задовільною, — каже міністр. — Сьогодні 80 відсотків пенсіонерів отримують пенсію, вищу від прожиткового мінімуму, який становить 332 гривні». За словами керівника Мінпраці, в повному обсязі здійснюються й інші обіцяні виплати — одноразова допомога при народженні дитини. Наразі її вже отримало понад 50 тисяч молодих мам, і заборгованості з цих виплат зараз немає. «За цей час максимальний розмір допомоги на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, збільшився в 4-5 раз, а у 5,4 раза зросла сума допомоги на дітей одиноким матерям, — звітує міністр. — Виплати дітям-інвалідам підняли в півтора раза, а інваліди з дитинства отримують зараз допомогу, вищу більш як удвічі. З липня приблизно в 5 разів підвищили щорічну допомогу на оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Автори двох різних підручників для 5-го класу «Вступ до історії України» — Віктор Мисан (українською мовою) та подружжя Оксана Данилевська i Віталій Власов (російською) — у розділі про сучасні події країни розповідають малим школярикам про помаранчеву революцію, тепло котрої ще не розвіялося часом. Сьогодні ці посібники почали розповсюджувати по школах і, як кажуть у Міносвіти, на 80% школярі ними забезпечені. Зауважимо, що в українському підручнику помаранчевій революції присвячено параграф, а в російськомовній версії «Вступу до історії України» — тільки абзац.
«УМ» спробувала з'ясовувати межу між історією і сьогоденням, між емоціями і об'єктивністю, між політикою і вигадкою в новому підручнику для п'ятикласників та у шкільній програмі в цілому.

Не так давно Ігоря Калашника, заслуженого будівельника України, генерального директора Черкаського колективного підприємства «Багатогалузеве об'єднання «Інтербуд», який має більше ніж двадцятирічний стаж роботи у будівельній галузі й звів у Черкасах не один житловий будинок, сесія Асамблеї ділових кіл України визнала лауреатом загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України». Напередодні Дня будівельника наша розмова з паном Ігорем не лише про роботу очолюваного ним «Інтербуду», про проблеми людей, які пройшли пекло Афганістану, а й про самі Черкаси.

У шахтарських містах важко знайти якісь особливості, що вирізняли б їх на тлі собі подібних. У Марганці — теж, начебто, нічого визначального. Містоутворюючий гірничо-збагачувальний комбінат є для місцевих мешканців чи не єдиним годувальником і надією. Проте не можна не згадати ще одну структуру, якою марганчани по праву пишалися. Це — спеціальний воєнізований гірничорятувальний загін, який було створено ще у 1932 році. Утім, попри всі труднощі минулих часів, найбільше по цій службі вдарила реорганізація вугільної галузі 1998-го року. Тоді було кардинально змінено її суть і обсяги роботи. Якщо дотепер вона підпорядковувалася Міністерству промислової політики, то після реорганізації опинилася у розпорядженні Міністерства з надзвичайних ситуацій (МінНС).
Самі рятувальники, неабияк збагачені досвідом роботи в нових умовах, у такій реформації тепер бачать суцільні мінуси. Насамперед, суттєво розширилася сфера їхньої діяльності — тепер вони обслуговують відразу кілька регіонів України. Крім того, якщо раніше доводилося працювати тільки на гірничих об'єктах, то тепер мусять виїздити й на решту, навіть на гасіння пожеж у цивільному секторі. На запитання, чи доцільно в такий спосіб застосовувати рятувальників, у вищих інстанціях пояснюють: «Це вписується у рамки плану взаємодопомоги».