Головне для «Інтербуду» — соціальний захист воїнів-«афганців»

      Не так давно Ігоря Калашника, заслуженого будівельника України, генерального директора Черкаського колективного підприємства «Багатогалузеве об'єднання «Інтербуд», який має більше ніж двадцятирічний стаж роботи у будівельній галузі й звів у Черкасах не один житловий будинок, сесія Асамблеї ділових кіл України визнала лауреатом загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України». Напередодні Дня будівельника наша розмова з паном Ігорем не лише про роботу очолюваного ним «Інтербуду», про проблеми людей, які пройшли пекло Афганістану, а й про самі Черкаси.

      — Ігоре Миколайовичу, нині «Інтербуд» працює за програмою молодіжного кредитування і зайнятий зведенням квартир для молодих сімей. Чимало таких родин уже відсвяткували новосілля?

      — Загалом наше підприємство щороку здає в експлуатацію приблизно 40 квартир, виконуючи об'єм будівельних робіт у середньому на 8—10 мільйонів гривень. Сьогодні ми будуємо 108 квартир для молодих сімей, і чимало родин уже відсвяткували новосілля. До речі, того року наше підприємство здало в експлуатацію ще й десятиповерховий будинок на вулиці Галана. Зведено його «під ключ» і за новими технологіями. Мені приємно відзначити, що саме «Інтербуд» розпочинав забудовувати черкаський мікрорайон Митниця і всі цегельні будинки, котрі височіють тепер над Дніпром, зведені нами.

      — А як розпочиналася історія «Інтербуду»?

      — Наприкінці 80-х років доля звела нас із Сергієм Червонопиським, учасником бойових дій в Афганістані. З його ініціативи в нашому місті започаткували зведення молодіжно-житлових комплексів. У ту пору я працював інженером Черкаського будівельно-монтажного управління №3 і Сергій Васильович запропонував мені очолити МЖК. Спільними зусиллями будівельників та молодих сімей ми здали в експлуатацію будинки на розі вулиць Хрещатика та Смілянської, по вулиці Гагаріна. А «Інтербуд» було створено трохи пізніше, у 1992 році. Тоді на порядку денному стояло питання забезпечення житлом колишніх воїнів-«афганців» та військовослужбовців, яких виводили з Північної, Південної та Західної групи військ. Державного фінансування на такі проекти в ті часи не передбачалося. Справа в тому, що Німеччина виділяла кошти на зведення квартир для військовослужбовців, які поверталися звідти у країни колишнього Союзу, але ті гроші йшли до Москви. А там міркували так: якщо правонаступницею Радянської армії стала Російська, то й кошти повинні були акумулюватися в Росії. Тоді ще не було міжурядових угод про соціальний захист звільнених у запас офіцерів, ніхто не попіклувався і про розподіл тих грошей для держав, що стали незалежними. І своєрідним захисником інтересів таких людей став наш «Інтербуд». Ми вирішили спробувати залучити на зведення такого житла інвестиції. Разом із Сергієм Червонопиським поїхали у штаб наших військ у Німеччині, Польщі, Угорщині. Наприклад, у Західній групі військ, яку мали виводити, зустрілись із головнокомандувачем, потім вийшли на генеральний штаб у Москві, дійшли аж до міністра оборони. Він і дав добро на фінансування будівництва в Черкасах житла для 400 сімей «афганців» із числа військовослужбовців, які поверталися на батьківщину. Так було зроблено перший крок у добрій справі: ті інвестиції допомогли «Інтербуду» заробити кошти на зведення житла вже безпосередньо для черкаських «афганців». Пізніше цю програму визнав український уряд, назвавши її такою, що заслуговує на підтримку, і ми одержали невелике фінансування з Державного комітету у справах ветеранів війни в Афганістані. Скажу, що тільки у 1998 році «Інтербуд» здав у Черкасах житло для майже 1500 сімей «афганців» та військослужбовців Західної групи військ, котрі переїхали в наше місто після звільнення.

      — Не завжди все йшло, наче по маслу: «Інтербуду» довелося пережити й нелегкі часи?

      — Це справді було. Приблизно півтора року наші «афганці» працювали на будівництві житла безкоштовно, але вони трималися, бо знали: якщо перестанемо будувати, то бажання мати власну квартиру залишиться недосяжною мрією. Проти нас порушували карну справу, шукаючи в наших діях кримінал. Але скільки не копали, так нічого й не знайшли. Ми трималися й вірили, що зможемо реалізувати задумане. З полегшенням зітхнули, як Прем'єром став Вiктор Ющенко: тоді з'явилася можливість брати кредити на зведення житла.

      — Ігорю Миколайовичу, після тих випробувань пройшло чимало часу, нині «Інтербуд» має потужну матеріально-технічну базу, підприємство розширило сферу своєї діяльності й стало багатогалузевим об'єднанням. Який напрям у своїй теперішній діяльності вважаєте головним?

      — Хочу сказати, що нині «Інтербуд» має солідних партнерів у будівельному бізнесі, в тому числі й за кордоном, займається комерційною діяльністю. Але соціальний захист воїнів-«афганців» і сімей загиблих на тій страшній війні є для нас головним. Для ветеранів війни в Черкасах у нас є власна аптека, де кожен із них (а люди, які пройшли Афганістан, здоров'ям не можуть похвалитися) має змогу придбати ліки із 15-відсотковою знижкою, дехто навіть безплатно. Ведемо ми і будівництво лікувально-діагностичного центру, який буде оснащено сучасним обладнанням і де хворих консультуватимуть наші та закордонні лікарі. Також на базі «Інтербуду» успішно працює і спільне підприємство «СВА—Майра», де виготовляють сучасні вiзки для інвалідів.

      — Пане Ігорю, ви є керівником Черкаського міського об'єднання роботодавців в галузі архітектури і будівництва? Чим конкретно займається таке об'єднання?

      — Об'єднання, яке я очолюю, покликане випрацьовувати документи щодо поліпшення умов будівництва і будівельної індустрії у Шевченковому краї. Потім такі пропозиції мають розглядатися урядом та Верховною Радою. У нас в області чимало кваліфікованих архітекторів та будівельників. Цим людям на місцях видніші прогалини в законодавстві, що заважають забезпеченню ефективного інвестування нашого будівельного комплексу, впровадження новітніх технологій та комплексної забудови міста. Переконаний, що тепер такі питання можна вирішувати завдяки об'єднанню роботодавців в області архітектури та будівництва, яке б надавало свої пропозиції до міськради. Наприклад, як зробити затишними для черкащан мікрорайони, в яких вони мешкають. Думаю, що, наприклад, мешканці будинків на вулицях Гагаріна, Героїв Дніпра, Жужоми в Черкасах мають право жити в добре облаштованому мікрорайоні. А тут між будинками практично відсутні дороги, проблеми з зеленими насадженнями, щоб вибратися у центр міста, люди повинні об'їжджати аж вулицею Героїв Сталінграда. Вважаю, що завдання нашого об'єднання говорити про це міській владі, аж поки вона не почує.