Цукерки, м’які іграшки, яскраві футболки й светрики — це ще не все, чого потребують діти–сироти в інтернатах. Це й допомога з вибором професії та отриманням вищої освіти, вичерпна інформація про залежності, торгівлю людьми та інші проблеми, які «липнуть» до молодої людини, не захищеної родинним тилом. Про це — наша розмова з президентом Благодійного фонду «Товариство «Приятелі дітей» Мариною Крисою.

...Вони знають своїх батьків лише за пожовклими від часу фотографіями. Дехто пам’ятає уривками щось зі свого ще довоєнного дитинства, в якому були і тато, й мама, і здавалося, що так буде завжди. А потім була війна, похоронки, напівголодне сирітське існування і каторжна дитяча праця задля того, аби вижити. Про них ніхто ніколи не дбав, окрім мам–удовиць. Держава розщедрилася на пільги для тих, хто повернувся з фронту живим, і забула про існування повоєнного покоління дітей, батьки яких із фронту не повернулися. У голодному 1947–му вони їли гіркий хліб із жолудів і кропиву, а діти фінагентів насміхалися над ними, бо їли інший хліб. Вони бігали до школи босі по снігові, бо взутися не мали у що. Вдень гнули спини на колгоспних ділянках за трудодні, а ввечері йшли вчитися до вечірньої школи. У 15 років вони вже працювали нарівні з дорослими, і радянське законодавство сором’язливо закривало очі на це. Про експлуатацію дитячої праці тоді не йшлося...

Учителька математики однієї з сільських шкіл Харківщини Олександра Материнчук непокоїться: серед колег поширюються не надто втішні чутки. Мовляв, і заробітну плату ось–ось перестануть виплачувати, і викладацьке навантаження зменшать — відтак і зарплата схудне. «Нас попередили про можливий перехід на чотириденний робочий графік уже з березня і про ймовірні затримки зарплати. Страшно навіть подумати — у мене донька студентка, вчити ж треба. А за що?» — бідкається вчителька. Її колезі з Чернігівської області Олені Закревській пощастило ще менше — зароблених гривень за грудень вона ще не бачила. І таких вчителів в Україні немало. За даними Профспілки працівників освіти та науки України, станом на 27 січня заробітну плату вчителям заборгували у 43 районах та містах Київської, Одеської, Харківської та Чернігівської областей. І в цей «чорний» список тепер щомісяця ризикує потрапити будь–який регіон — криза підкошує ноги практично всім місцевим бюджетам.

Той факт, що в Україні не існує цивілізованого ринку землі, не став перепоною для численних оборудок у цій сфері. Окремі спритники вдаються до вельми оригінальних способів — заявляють про намір відкрити аграрне підприємство, на підтвер­дження чого завозять техніку і навіть худобу. Коли ж результату досягнуто, все це швиденько згортається, а новий господар і господарює по–новому. Утім такі афери вже «не в моді» — дорого. Простіше за допомогою обіцянок умовити селян.

Шість років тому українські лікарі в білих халатах чи не вперше вийшли на вулицю вимагати заборговану заробітну плату й належні умови праці. «Медицину в домовину?» — питали вони у чиновників зі своїх плакатів. Відповіді, щоправда, досі не отримали, а тим часом задавнені хронічні проблеми галузі в умовах економічної скрути загострилися. І старі гасла стали знову актуальними.
«Проблеми з року в рік повторюються одні й ті ж самі, — зауважує голова Профспілки працівників охорони здоров’я Вікторія Коваль. — За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, для того, щоб у державі функціонувала сфера охорони здоров’я, відрахування від ВВП на її потреби не можуть бути меншими від 5–6 відсотків. Інакше галузі немає — вона недієздатна. Українська ж медицина багато часу фінансується в межах 2,7—3 відсотків — це навіть значно менше, ніж виділяється, скажімо, на освіту. У нас немає коштів на переоснащення та капітальні ремонти. Все, що робиться у лікарняних відділеннях, — переважно за благодійні внески або за рахунок дозволених постановою Кабміну платних послуг. Недостатньо коштів і на захищені статті — ліки, харчування пацієнтів, заробітну плату лікарям».

«Яке масове повернення? Хто вам сказав? — дивується пан Микола, один із двох водіїв «Неоплану», котрий о 16.00 вирушав до Праги з центрального автовокзалу Івано–Франківська. — Якихось помітних ознак кризи, приміром, у Чехії, де ми буваємо регулярно і де дуже багато наших земляків (за результатами дослідження, проведеного Держкомстатом та Українським центром соціальних реформ — 12,8 відсотка від усіх українців, котрі подалися за кордон на заробітки. — Авт.), не спостерігається. Товари там не подорожчали, національна валюта щодо долара «не впала» — як коштував він 20 крон навесні минулого року, так і тепер коштує». Відчутного скорочення чужоземних робітників, зазначив співрозмовник, у Чехії немає. За будь–яких обставин той, хто працює легально, знайде собі роботу з погодинною оплатою в п’ять–шість доларів. Хіба від такого тікають?

Одному з найбагатших (принаймні офіційно) міністрів уряду Тимошенко, представниці БЮТ Людмилі Денисовій дістався особливий шмат роботи — дбати від імені держави про найменш захищених українців та їхні статки. Та ще й в умовах кризи. Однак на відміну від більшості експертів, які констатують в Україні катастрофічну економічну ситуацію, міністр праці та соціальної політики Людмила Денисова оптимізму не втрачає. Звітує і про повністю виплачені пенсії за січень, і про зарплати «бюджетникам» (хай навіть і обмежені до мінімуму). Мовляв, і безробіття у нас не таке вже скажене, і заборгованість із зарплат зменшується. І навіть є надія на підвищення пенсій у 2009 році! Лишається тільки сподіватися, що бюджет таки «потягне» взяті соціальні зобов’язання надалі.
Про те, як держава бореться з кризою, що планує і до чого готується, міністра праці розпитувала «УМ».

Мабуть, усі згодні з тим, що рейтинг політика не завжди відповідає справжнім його заслугам перед державою. Недаремно ж існують різні політтехнології, скеровані на підвищення чи пониження рейтингу. Ось, наприклад, висловлювання, які ми часто чуємо в засобах масової інформації, що, мовляв, «Президент і Прем’єр гризуться за владу», або «Ющенко так само піариться, як і Тимошенко» тощо. Відтак Президента В. Ющенка ставлять на один щабель політичної культури з Прем’єром Ю. Тимошенко. На наш погляд, це не зовсім коректно, це все одно, що сказати: «Та щось із ним таке було: чи він украв, чи в нього вкрали». У такий спосіб міркують ті, хто не бажає розібратися в суті справи. Давайте проаналізуємо, хто насправді піариться, а хто знає своє — робити справу.

Спершу в це не вірилося. Чи можна, щоб хлопець із великого села, розташованого за самісінькою околицею обласного центру, до шістнадцяти років не ходив до школи і не вмів писати? (Азбуку, щоправда, знав і навіть трохи читав.) Однак факт залишається фактом: на початку навчального року до «дев’ятирічки» в селі Щітки Вінницького району за руку з першокласницею Танею прийшов її старший брат Вадим і теж висловив бажання вчитися. Вчителів поява майбутнього «першачка»–переростка, ровесники якого вже пішли у випускний клас, по–справжньому здивувала, але «спраглому знань» не відмовили.

У селі Білозір’я Черкаського району — гаряча пора. Її можна порівняти хіба що зі жнивами. Оскільки тут чи не в кожній домівці з проса в’яжуть віники. Секретами такого народного промислу в цьому великому та мальовничому селі на майже чотири тисячі дворів, заснованому козаками ще в середині ХІХ століття, народ володіє з діда–прадіда. Віники в Білозір’ї уміють в’язати старі й малі. Ними замітає двори практично вся Черкащина. А покупці розмітають їх не тільки по сусідніх областях — приїздять гінці з Києва, Дніпропетровська, Харкова. Знають білозірські віники навіть у Москві та далекій Карелії.