Проблема зовсім свіжа: не тільки мами й тата, а вже навіть наші вчені люди помітили, що діти стали значно менше читати. А якщо точніше, то читають зовсім мало. Не мають бажання (бо телевізор дивитися значно простіше), не мають на книжку часу, не привчені, не відчувають задоволення від читання, не знаходять у книжках того, що шукають, не ті книжки пишуть їм письменники... Причини, отже, знаходяться. На запитання «Що тобі подарувати?» дитина впевнено каже: «Комп’ютер». Ми їй патетично твердимо: «Книжка — це чудо! Книжка — це корисно!» — а вона нам не вірить...

Днями у селі Велика Обухівка Миргородського району відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника відомому поету, драматургу і громадському діячеві Василю Капністу. Спорудили його за сприяння заснованого в 2007 році нащадками давнього роду Капністів «іменного» фонду, а також районної та обласної влади. До речі, окремі представники цього роду були присутні й на урочистостях.

Інформація про утилізацію великої кількості непридатних пестицидів поблизу Кіровограда сколихнула місто. Адже йдеться про звезення в область отрутохімікатів із Вінницької області. А саме там, у селі Джурин, — найбільший у Європі могильник пестицидів, куди свого часу звозили отрутохімікати з восьми областей України...
З’явилися чутки, що утилізувати дві тисячі тонн вінницьких пестицидів будуть на підприємстві ТОВ НВФ «Екоцентр», яке сьогодні переробляє мазутну суміш із Керченської протоки. База з переробки пестицидів цього підприємства — всього за кілька кілометрів від Кіровограда...

Насильство в українській сім’ї — непорушна родинна «таємниця» і величезна проблема державної ваги. На жаль, тут маємо сумну ситуацію: жертви побутового насильства ще бояться відкрито говорити про наругу над собою, українське суспільство не навчилося її різко засуджувати, а кривдників — карати. А тим часом експерти стверджують: на сімейних «фронтах» ведеться справжня громадянська війна, і кінця їй не видно. Щоправда, відтепер держава не ховає голову в пісок і визнає: насильство в українських сім’ях існує, і з ним потрібно боротися. Відтак в Україні стартує національна кампанія «Стоп насильству!». І до неї долучитися закликають кожного українця.

Сирітство — одна з болісних і, на жаль, невичерпних проблем у державі. Бо на зміну одним покинутим дітлахам, хоч як прикро, приходять інші. Утім в останні роки у цій сфері спостерігаємо позитивні тенденції. Якщо 2005 року в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу виховувалися 1313 дітей, то цього року їх 6200. У 2005–му за рік українці всиновили 1419 хлопчиків і дівчаток, 2008–го ця цифра наближається до 2000. Цілком можливо, що вже з першого січня наступного року показник всиновлення стане значно оптимістичнішим: Верховна Рада ухвалила закон про державну підтримку сімей, які всиновили дитину з числа дітей–сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Останні два тижні можна взагалі назвати реформаторськими в цій царині: окрім закону, маємо дві постанови Кабінету Міністрів, які мають регулювати порядок діяльності органів опіки й піклування і порядок усиновлення та нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей.
Людмила Волинець, директор Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, називає ці події по–справжньому знаковими.

За даними Міністерства освіти й науки, в Україні сьогодні близько 500 тисяч вчителів. Минулої неділі всі вони відзначили свій професійний день. Ми спробували з’ясувати — у який спосіб вшановують таку нагоду як самі педагоги, так і їхні учні.

Невтомні мандрівники з відомої команди Equites збираються в нову подорож. Цього разу — через Атлантику шляхом Колумба. На перший погляд здається: нічого особливого в самій трансатлантичній мандрівці немає — за сприятливої погоди океан можна перетнути за два–три тижні, кажуть хлопці, і зроблено це було неодноразово. А вже ходжені стежки цих відчайдух ніколи не приваблювали. Утім новий задум справді цікавий, причому важко сказати, кому більше — шанувальникам екстриму чи медикам.

Що можна робити з національною пам’яттю? Формувати, науково вивчати, ретранслювати наступним поколінням? Утім, якщо взяти пам’ять окремої людини, було б дивно, якби хтось мав повноваження її формувати. Науково дослідити свою пам’ять можуть дозволити добровольці в якихось психо–медичних закладах. Ретранслювати ж штучно пам’ять особи слід, коли вона перехворіла на амнезію чи іншу хворобу, пов’язану зі спотворенням природної здатності пам’ятати. Так і з нацією: коли вона видужує, виникає потреба у створенні державного Інституту національної пам’яті. Такі інститути виникли в Литві, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Україні — там, де пам’ять нації тривалий час замовчувалася, допускалася вибірково, заливалася кров’ю й блокувалася хитромудрою пропагандою. Натомість у маси «внєдрялась» штучно сформована державна ідеологія. Отже, практики суспільних знань мають відновити пам’ять і «нервові волокна», якими вона вільно пульсуватиме в колективному мозку зціленого суспільства.

Навчання у вечірній школі №38 не передбачає уроків фізкультури. Тут немає спортивних майданчиків і потрібного інвентарю. Та й посади тренера немає у штатному розкладі закладу. Але спорт таки цікавить учнів цієї школи — ув’язнених Кіровоградської колонії №6.

Питання розмов по телефону за кермом автомобіля цікавить не тільки народних депутатів. Виявилося, що зловживання мобільним зв’язком допекло і деяким кіровоградцям. Психологи, культурні діячі, журналісти і підприємці Кіровограда зібралися на «круглий стіл» і виробили так звані правила мобільного етикету.