Добро без афіш

«Життя таке коротке, поспішайте творити добро».

Читати класика і чути власне серце — дві великі різниці, як кажуть одесити. Знаю чоловіка, який любить, повчально витримавши паузу перед черговим тостом, довго і красиво розводитись про те, як важливо любити ближніх і допомагати нужденним. І вже в «кулуарах» вечірки, без мікрофона, дратується, як дістали його жебраки на київських вулицях і постери про допомогу хворим діткам, якими, мовляв, «засіяне» метро. У нього розкішна бібліотека, красиві корінці фоліантів відчужено виблискують за дверцятами книжкової шафи. Не знаю, чи брав він до рук томик Довженка (як, зрештою, і будь–яку з інших своїх коштовних книжок), але переконана — у його світобаченні від цього землетрусу не відбудеться.

Ще одна знайома час від часу впадає у транс: їй здається, що життя надто швидко пролітає повз, а ще ж «нічого доброго не зроблено». Почни з малого — рятую її душу від терзань. Занеси сусідці бананів — навряд, чи на свою скромну пенсію вона часто дозволяє собі таку «розкіш». «Та що ти вигадуєш, — обурюється дівчина, — я кажу про глобальні речі!». Таки правда — любити людство значно легше, ніж конкретну, «маленьку» людину. Як часто ми, зробивши красивий вчинок, потребуємо за нього вдячності? І розчаровуємось, коли ця вдячність стримана, тоді як хотілося шаленого вияву зустрічної радості. А колега, просто прочитавши в столичній газеті про чергову біду абсолютно сторонніх людей (термінова операція і кошти, яких не заробити за життя), сідає в авто, знаходить у лікарні молоду маму у відчаї, кладе на тумбочку досить переконливу суму і йде, не чекаючи розчулених слів.

Не так давно, збираючи матеріал до статті про всиновлення, говорила з директором дитячого будинку на Київщині. Мимоволі підійшли до теми «добро на показ». Одного грудневого дня, каже, зателефонував чоловік: хочу, мовляв, привезти дітлахам «миколайчиків» на свято. І в призначену годину біля скромної двоповерхівки загальмувало кілька шикарних авто з мікроавтобусом, звідки вилущилось кільканадцять людей із камерами, софітами, гримерами. «Ну і де наші малята? — пророкотав «посланець» святого Чудотворця і, доки технічна масовка виставляла світло, розказав дітлахам, як ті мають підходити по черзі «до дяді», брати пакуночки й усміхатися в камери. «Річ не в тому, що в тих яскравих коробках — набори найпростіших карамельок. Дітки раді іноді лише добре слово почути, але ж тому добродію просто реклама потрібна була. Тож коли подзвонив удруге, ми чемно відмовили», — розповів директор. При цьому не обурювався, не дивувався, а лише інтелігентно посміхався. І я його розумію. Рік тому в цей же дитбудинок приїхала американка і спитала просто — чим можу допомогти? Тоді сама обдивилась приміщення і винесла вердикт: «Вам потрібна сучасна котельня». І, переживши цілу епопею з нашими підрядниками, «потрійними ПДВ» і численними перевірками грізних інстанцій, сплативши за все солідні кошти, американська добродійка сказала: «Головне, що взимку будете з теплом. Тільки прошу вас — ніяких похвальних статей, не треба журналістів»...

«Від розмов про добро чи від гарячої батареї, що підтримує взимку літній настрій у стандартній кімнаті дитбудинку, іде більше тепла?» — риторично запитую себе, коли знайома вкотре заводить у телефоні пісню про глобальність добрих справ.