«Комуналка» — хронічний головний біль і порохова бочка для всієї України. Картина невесела: наші мережі дихають на ладан і вже не підлягають латанню, комунальні тарифи «кусаються», а на носі «кризова» зима. Про те, чи буде у нас в оселях тепло, як змусити ЖЕКи звітувати й заощаджувати, «Україна молода» говорила з першим заступником міністра ЖКГ Олександром Мазурчаком.

В Україні панує «юридичний матріархат». Принаймні в цьому переконані українські чоловіки, які роками намагаються в суді відстояти свої батьківські права. Якщо раптом дитина стає «яблуком розбрату» в колишній сім’ї, закон апріорі — на боці матері, кажуть фахівці. Навіть якщо вона наркоманка, алкоголічка і взагалі не цікавиться дитиною, суд дає жінці «останній» шанс. Судді часто закривають очі на бажання дитини жити з татом, а чоловіків не сприймають як повноцінних вихователів. «Але батько — не другорядний!» — запевняють татки й об’єднуються у громадський рух на захист власних прав.

...«В аукціоні візьмуть участь роботодавці, керівники профспілок і громадських організацій, політики, спортсмени, видатні люди України, для яких не втрачені поняття честі, совісті, патріотизму» — так анонсували учасників першого благодійного аукціону мистецьких виробів, виготовлених руками інвалідів, його організатори. Під час доброчинної акції планували зібрати кошти для молодої жінки–інваліда Оксани Шаленко, яка потребувала негайної операції. Роботи, які виставлено на продаж, надсилали з усіх регіонів України: графіка, написані маслом, тушшю й аквареллю картини, жіночі прикраси і поробки з бісеру, вишивка. Особливо вразило гостей дерево з намистин, виготовлене дівчиною–інвалідом за допомогою однієї руки і губ...

Столичні пенсіонери охоче сідають за парти — уже місяць у Києві, на базі територіального соціального центру Шевченківського району, успішно працює так званий Університет третього віку. Тут студенти з пенсійними посвідченнями безкоштовно вивчають англійську мову, освоюють комп’ютер та «мобілки», танцюють і штудіюють основи права та психології. Усе серйозно і по–справжньому: семестри, іспити, старости і навіть студентські квитки. Щоправда, дипломів та наукових звань не буде. Але пенсіонери однаково в захваті — бігають з аудиторії в аудиторію, активно знайомляться і тішаться: тепер ні на що не вистачає часу!

Цей часопис — майже ровесник нашої незалежності. Можливо, й передвісник її. Бо вперше відверто заговорив про свободу духовну, про потребу творення в Україні православної церкви, незалежної від «столиці СРСР». Утім за 20 років редакція часопису майже не знала стабільності й захищеності у своїй праці. Її раз по раз виставляли з державних приміщень, а в 2005–му — і з церковного, після перевороту в управлінні Українською автокефальною православною церквою. Після того «Нашу віру» прихистив Осип Зінкевич у приміщенні видавництва «Смолоскип». Утім допогромної популярності часопис ще не відновив, адже того ж року газету чомусь зняли з державного розповсюдження: кіоски стали відмовлятися приймати її на реалізацію. Доти наклад часопису становив до 60 тисяч примірників, сьогодні — лише 3,5 тисячі. Утім це ніяк не применшує ролі «Нашої віри» як яскравого феномену української духовної культури. Нині видавництво «Дух і літера» готує до друку книгу на основі найбільш резонансних публікацій «Нашої віри». Про ідею часопису, його авторів і об’єднавчо–християнський напрямок публікацій — наша розмова з незмінним головним редактором, відомим публіцистом, доктором філософії Євгеном Сверстюком.

Осіннього вечора 2 жовтня 1999 року Україну сколихнуло повідомлення: під час зустрічі з виборцями в Кривому Розі на кандидатку в президенти України Наталю Вітренко було вчинено замах. Невідомі кинули гранати у натовп, внаслідок чого медична допомога знадобилася майже півсотні людей. Найбільше постраждала Алла Кушнікова з міста Марганець. Одна з тих гранат РГД–5 покотилася просто під неї, і жінка наступила на небезпечний предмет...

Як зацікавити молодь попрацювати на цвинтарі? Цілий тиждень з молотками й щітками розчищати від землі старі гробівці, відновлювати на них імена й прізвища незнайомих їм людей, які померли 100—200 років тому? Виявляється, що секретом пробудження в молодих душах інтересу до історичної спадщини володіє Центр волонтаріату при дрогобицькому відділенні Міжнародного християнського фонду «Карітас», що означає «любов у дії». «Карітас» ініціює і підтримує різні соціальні проекти, особливо потрібні в «посткомуністичному» суспільстві, де люди звикли покладатися на партію, державу чи на «когось, хто прийде і зробить». Натомість християнський фонд пропонує добрі справи, які можна робити громадою, наново навчаючись взаємодії і взаємній відповідальності у місцевій громаді. Такою справою став міжнаціональний молодіжний табір у одному з найстаріших міст України — Дрогобичі, — де гості з–за кордону дізналися про Україну, а наша молодь повчилася цінувати власне місце проживання.

Українці дедалі частіше стають батьками для чужих дітей. Вони менше бояться матеріальних складнощів і осудливих поглядів. За соціологічними даними, 14 відсотків наших громадян бодай раз у житті замислювалися над усиновленням дитини, а три чверті українців не вважають перепоною для усиновлення наявність власної дитини. Українці навіть почали приймати в сім’ю віл–інфікованих малюків. І сьогодні, 30 вересня, День усиновителя чимало наших громадян можуть назвати «своїм». Про проблеми всиновлення, позитивні тенденції та перспективи «УМ» розмовляє з заступником міністра у справах сім’ї, молоді й спорту Тетяною Кондратюк.

Лікарі Черкаського обласного опікового центру рятують двох малих братів із села Кедина Гора Золотоніського району — восьмирічного Ярослава Самохвала та на рік старшого від нього Валентина Самохвала. Доки п’яна мати спала в сусідній кімнаті, її голодні сини варили паяльною лампою собі макарони. Лампа вибухнула, і діти запалали, наче смолоскипи. У реанімацію потрапили не тільки вони, а ще й сусідський хлопчик Костя Гай, який у ту мить опнився поруч. У всіх дітей — страшні опіки.

Почалася ця історія дуже печально: хлопчика кинула рідна мати, довідавшись, що народила немовля з цілим «букетом» хвороб. Дитина фактично була приречена на повільну смерть у промерзлому лікарняному відділенні для залишених дітей. Адже ні про особливий догляд, якого потребував маленький Слава, ні про дорогі ліки й мови бути не могло. Хворе маля не цікавило потенційних усиновителів, що зазвичай шукають гарну та здорову дитину.