Колись Марина Лелет­ потрапила у банківський бізнес випадково. Маючи юридично–економічну освіту, шукала роботу. Знайомі привели її до банку, де вільною була лише посада юрисконсульта. Тоді був кінець дев’яностих, і позначився він масовим формуванням фінансових установ, в яких працівники часто не знали, чим і як треба займатися. Користуючись нагодою, Марина сама докопувалася до істини. Молода білявка з параметрами моделі вразила керівництво не стільки красою, скільки затятим ставленням до роботи. Дивно було бачити, як вродлива дівчина бездоганно, з погляду юриспруденції, готує документи і намагається розібратися у нетрях депозитів, кредитів, цінних паперів, до яких за посадою відношення не мала. Проте Марина — це саме той випадок, коли не всупереч, а завдяки долі мала стати першою.

«В «Україні молодій» ви розповідали історію про чоловіків, які сорок років тому помінялися дружинами і щасливі тепер. А моя донька живе в українському гаремі. Приїжджайте, розповім, може, когось із дівчат це вбереже від такої помилки, яку зробила моя Оля», — говорить по телефону черкащанка, яка називає себе «давньою читачкою» нашої газети. Вона ставить одну умову — не називати в публікації її прізвище. Тож ми домовляємося зустрітися з нею в її черкаській квартирі по вулиці Руставі.

«Благодійність: підзвітно, прозоро, публічно» — так називалася цьогорічна конференція Українського форуму благодійників, що відбулася в Києві 21 лютого. Понад 70 експертів та доповідачів з України та країн Заходу поділилися з близько 300 організаторами доброчинної діяльності досвідом та баченням, як зробити українську благодійність прозорішою.

До річниці від дня народження Джеймса Мейса (18 лютого історику виповнився б 61 рік) у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» відбулася лекція, присвячена життю та діяльності дослідника. Логічним продовженням екскурсу сторінками його біографії став показ документального фільму «Джеймс Мейс — серце віддане Україні». Відомий американський політолог, доктор історичних наук упродовж кількох десятиліть у своїх наукових працях намагався донести до світу істину: Голодомор 1932—33 років в Україні — це заздалегідь продумана стратегія радянського режиму, спрямована на знищення українців як нації.

Закон щодо заборони куріння у приміщеннях ресторанів та кав’ярень, який набрав чинності 17 грудня минулого року, виконується, і це... стало несподіванкою навіть для самих громадських організацій — головних лобістів закону. У 93% закладів громадського харчування не палять, повідомив директор Інституту медіа­права, керівник проекту «Київ без тютюнового диму» Тарас Шевченко.

...Того вечора мене продали за 20 гривень, але я була щаслива! Адже ці гроші підуть на лікування 16­річного Максима Мосенцева. У хлопця більше року тому лікарі діагностували гострий мієлобластний лейкоз. Щоб зібрати кошти на післяопераційну реабілітацію, громадська організація «Фундація регіональних ініціатив» (ФРІ) влаштувала благодійний аукціон побачень.

15 лютого, у День воїнів–інтернаціоналістів, до меморіалу загиблим «афганцям» у центрі столиці прийдуть із квітами керівники держави, урядовці, керівники міської держадміністрації, ветерани, родичі й друзі воїнів. Поряд — стародавня козацька Воскресенська церква, що є храмом пам’яті загиблих i ветеранів Афганістану. Тут понад 20 рокiв знаходили духовну опіку і розуміння сотні матерів, удів і сиріт. Та хто у пам’ятний день відслужить панахиду за загиблими? Невже владика Феодосій, який дивним чином став настоятелем цієї церкви і ще дивнішим способом — головою її парафіяльної ради?

У Луцьку розгорівся скандал, пов’язаний із неправомірним вилученням дитини з сім’ї опікуна. Хлопчика–першокласника представники міської служби у справах дітей у листопаді минулого року забрали просто зі школи, навіть не поставивши до відома рідну бабусю про те, що вона позбавлена права опіки над онуком. Для когось за цими сухими канцелярськими формулюваннями стоїть буденна робота, а для маленького Любомирчика, його бабусі та сестрички — ще один жах, який довелося пережити. Чого–чого, а страждань, моральних і фізичних, доля цим дітям не пошкодувала...

Музей шістдесятництва у Києві, на вулиці Олеся Гончара, 33, офіційно відкрили минулого року до Дня Незалежності. Хоча музей існує уже майже 20 років. Понад 500 картин самобутніх митців, рукописи, особисті речі шістдесятників, тисячі фотографій, величезна колекція самвидаву, «табірна» творчість дисидентів. Від початку очолює музей Микола Плахотнюк — лікар, шістдесятник. Нещодавно він видав книгу «Коловорот», де вмістив, зокрема, і розділ про шістдесятників — портрети–спогади про Михайлину Коцюбинську, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола. А цьогоріч став лавреатом премії ім. Стуса.

Особливістю новітньої трудової міграції й еміграції з України, названої «четвертою хвилею», фахівці називають те, що люди живуть наче одночасно у двох світах. Вони не можуть і не хочуть поривати живих зв’язків з Україною, бо у багатьох там залишилися батьки, діти, найближчі друзі. Але водночас вони глибоко вкорінюються й інтегруються в суспільне життя країн свого перебування.

Особливо це стосується наших жінок, які виходять заміж за іноземних громадян, тим паче коли в сім’ях народжуються діти.

Туреччина — далеко не перша у списку країн, куди українці переїжджають у пошуках кращої долі, однак упродовж останніх років наших співвітчизників там значно побільшало. Нині це вже понад 20 тисяч осіб, які проживають, в основному, в Стамбулі та містах середземноморської курортної зони. Понад 80 відсотків iз них  — це жінки, і переважна більшість iз них заміжні за громадянами цієї країни. Звісно, непросто пристосовуватись до зовсім іншого менталітету, культури, релігії, звичаїв. Однак на цьому тлі вони ще більше відчувають себе українками і будь–що прагнуть зберегти національну ідентичність. І згуртовує їх там теж саме національність. Долями ці жінки не схожі на легендарну Роксолану, серіал про яку транслює з осені канал «1+1». Хіба що в їхніх серцях так само вживаються почуття до чоловіка–іноземця і любов до батьківщини. До речі, самим туркам здебільшого не подобається, коли їхніх дружин порівнюють iз Роксоланою. Бо вони вважають, що вплив Хуррем на Сулеймана Пишного змінив хід історії Османської імперії зовсім не в кращий для неї бік.