Портрет директорки банку

Колись Марина Лелет­ потрапила у банківський бізнес випадково. Маючи юридично–економічну освіту, шукала роботу. Знайомі привели її до банку, де вільною була лише посада юрисконсульта. Тоді був кінець дев’яностих, і позначився він масовим формуванням фінансових установ, в яких працівники часто не знали, чим і як треба займатися. Користуючись нагодою, Марина сама докопувалася до істини. Молода білявка з параметрами моделі вразила керівництво не стільки красою, скільки затятим ставленням до роботи. Дивно було бачити, як вродлива дівчина бездоганно, з погляду юриспруденції, готує документи і намагається розібратися у нетрях депозитів, кредитів, цінних паперів, до яких за посадою відношення не мала. Проте Марина — це саме той випадок, коли не всупереч, а завдяки долі мала стати першою.

Пропрацювавши дванадцять років в «Авалі», пройшовши всі ланки професії до очільника відділу, Марина потрапила до резерву на посаду керівника, яку можна було б чекати до пенсії. Та Марина довела своє право бути директором в іншому місці — очоливши Чернівецьке регіональне відділення банку «Хрещатик», де керував до того її чоловік. Ні, ніхто нікому «тепле» місце не притримував, Роман Лелет давно подумував змінити напрям у бізнесі, проте «центр» вимагав гідної заміни. А хто, як небайдужа, знаюча роботу зсередини великої системної банківської установи Марина, могла відповідати цій посаді? До того ж у «Хрещатику» завжди шанували професійні династії.

Однак початок роботи у відділенні виявився психологічно складним. Команду довелося формувати по–новому, аби залишити однодумців, людей, які вважають банківську справу творчою. Марина ставила перед собою завдання виховати людяних банкірів, які б не ховалися за специфічною термінологією, а доступно пояснювали клієнтам складні речі. Ще Марині Лелет не подобалася та синусоїда, що характеризувала роботу банківського відділення. Один місяць показник iшов донизу, наступний — угору. Хотілося якщо не динамічної висхідної, то хоча б постійної прямої у діяльності колективу. Це зараз, через два роки праці директором, вона з гордістю зазначає, що Чернівецьке відділення банку «Хрещатик» займає у рейтингу міських банків (їх понад п’ятдесят) золоту середину за фінансовими показниками. А за довірою клієнтів — чи не одне з перших.

Взаємоповага між банком та клієнтами, напевно, є основною запорукою успіху. У «Хрещатику» з повагою плекають не лише корпоративних партнерів, тут iз великою відповідальністю ставляться до кожного приватного клієнта. Бо вважають, що гідність особистості є місцевим менталітетом. Це Марина засвоїла з того часу, коли писала вітальну листівку вуйку у Вашківці і замість слів «місто Вашківці» зазначила «село». Дядько образився і сказав, що наступного разу навіть конверта не розкриватиме, бо він мешкає у місті. Отак, шануючи свою Батьківщину, люди шанують себе і вчать шанувати інших.

Марина Лелет iз повагою розповідає про клієнтів банку, вражаюче може пригадати історію взаємин з багатьма з них — так зазвичай пригадують стосунки з родичами. Вона вважає, що у неї добре розвинена інтуїція, тож людей відчуває легко і відразу. Насправді це — людяність, що ґрунтується на професійному підході й культивується у колективі. Про командний дух Чернівецького регіонального відділення банку «Хрещатик» можна говорити і коли підлеглі разом із директором вирішують виробничі проблеми, і коли разом розчищають снігові замети на підході до офісу по вулиці Пауля Целана, і коли будують свій робочий графік таким чином, аби і власних дітей виховувати як належить, і клієнтам у позаробочий час мати змогу прийти на виручку. Знають про хобі один одного, разом відпочивають. Особисто пані директорка захоплюється останнім часом гаптуванням — вишила сорочки чоловікові й татусеві до 70–річчя. Опановує гірськолижний спорт, щоб зберігати гарну фізичну форму і привчати синочка до здорового способу життя.

Можливо, Марина Лелет і випадково потрапила до банку, та професійним банкіром і директором, якого поважають і цінують, стала цілком закономірно, дякуючи власному характеру і таланту.