Якщо дійду до інстаграм, то юна бариста в кав’ярні поруч київського помешкання моїх друзів, де я тимчасово живу, на мене підпишеться. Бо у неї тільки інста, а у мене - фейсбук. Така ось прірва у комунікаціях.

Виховані на культі «пабєди» росіяни вбивали в Бучі, Гостомелі, Бородянці.

Понад сто років тому, після більшовицької революції, Росія згорнула спроби модернізації. Зупинила своє перетворення на демократичну ліберальна державу західного зразка. І з цього моменту почалося протистояння Росії із Заходом та цінностями свободи, які він уособлював.

Росія висунула Україні 6 вимог. Закріпити в Конституції і законах позаблоковість, російську державну мову, визнання Криму частиною РФ, визнання «незалежності» ЛДНР, «денацифікацію» (тобто деукраїнізацію) і «демілітаризацію» (тобто роззброєння).

Наша столітня війна не закінчилася. І навіть головний ворог у ній, попри різні назви – Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – залишається незмінним.

Повернення загальноукраїнського державного телебачення як рупора влади, а не суспільства, є неприйнятним. Тим більше – телебачення російськомовного.

Тиша. Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі где хлєб, сука! Куда прячєш народноє добро?».

На сцені Джим - справжній шаман, який гіпнотизував публіку. Своїм глибоким голосом, часом криком, іноді раптовим мовчанням, яке тривало хвилинами, дивними рухами, іноді конвульсіями, доводив натовп до межі, до дверей, які розділяють буття і невідоме.

Покоління нескоренних вже майже відійшло від нас. Із сотень тисяч рішучих юнаків та дівчат, які в 1920-1950-ті відважно піднялися на боротьбу сьогодні залишилися одиниці.

Це фото, яке вперше побачив десь двадцять років тому, стало для мене символом трагедії українців влітку 1941 року. Молода красива українка у вишиванці, на обличчі - шок від побаченого в тюрмах Львова. Позаду люди, які прикривають обличчя хустинками через сморід від розкладання тіл.